З початком війни в Україні тема гендерна, тобто рівності між чоловіками та жінками, стала здаватися менш актуальною, ніж це було раніше, адже на даний момент жінки також знаходяться на фронті на рівні із чоловіками. Але тим часом є ті, хто й досі продовжує думати та писати про те, що жінці нічого робити у ЗСУ, тим паче у команді із “сильною” статтю. Читаючи або чуючи подібні висловлювання, хочеться запитати зустрічне: “Де ж тоді місце жінки під час війни?”
Якщо вірити останній інформації, то на даний час у Збройних силах України служать понад 38 тисяч жінок. Серед них є танкістки, артелиристки та навіть інструкторка глибоководного військового дайвінгу. На початку війни відважні, героїчні та сповнені мужністю жінки стикалися з антифеміністичними проблемами, адже не до всіх військових професій можна було їх залучити. Ситуація покращилась, адже тепер жінка сама вирішує чим їй займатися в армії.
Із уроків історії, розповідей наших дідусів та бабусь, чи з картинок про війну більшість звикла вважати, що місце “слабкої” статі у цей час – це лише медична допомога та догляд за постраждалими воїнами, чоловіками, але ніяк не допомога зі зброєю в руках. Ніхто не має права вказувати людині на її місце! Стать людини не повинна бути пріоритетом чи важливішим за навички, знання, талант або щирого бажання.
Не є секретом і те, що не всі чоловіки служать на війні і не всі жінки також. Засуджувати за це ту чи іншу стать – не правильно і не толерантно. Захист України – це не тільки бойовий фронт. Війна торкнулася кожного з нас і кожен з нас щодня робить вклад у наше та майбутнє держави. У першу чергу ми є воїнами для самих себе. Сміливими, справедливими та вірними своїй країні воїнами. І це не залежить від статі та навіть віку.
Під час війни тема фемінізму є ще актуальною, але з кожним днем все менше ставимо під сумнів стать, яку раніше прийнято було називати “слабкою”.
Єлизавета Шумська
