Був насамперед воїном: минуло 40 днів із часу загибелі полтавця Дениса Бондарева

Це ім’я добре знають у «кіношних» колах — Денис Бондарев був високопрофесійним каскадером, постановником трюків, актором (брав участь у зйомках понад ста фільмів), а ще викладачем у вишах і просто світлою людиною. Практично від самого початку повномасштабного вторгнення росіян на нашу землю чоловік перебував на лінії вогню, у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади тримав оборону в районі міста Гуляйполе Запорізької області. 38-річний солдат Денис Бондарев загинув 21 травня. Похований на Алеї Героїв, що на кладовищі села Затурине неподалік від Полтави. Про те, яким він був, чого прагнув, згадують його найближчі та найрідніші люди.

«Денис заїхав на кілька годин, тож ми змогли побачитися, обійнятися. Як виявиться згодом, востаннє…»

«Ми багато років жили на краю Києва. Через ліс від будинку, в якому винаймали помешкання, були Ірпінь, Гостомель, — розказує дружина загиблого Тетяна Ваценко-Бондарева. — Уранці 24 лютого прокинулися від потужних вибухів у районі Гостомеля. Так для нас почалася війна. На сімейній раді вирішили їхати до рідного міста. У салоні авто нас було п’ятеро: ми з Денисом, наш син Ярослав (йому нещодавно виповнилося 15 років), а також мій брат Олексій — студент київського вишу. Не могли лишити в столиці й Олексієву однокурсницю Валерію з Лохвиці. Заїхавши до нашої кав’ярні (останнім часом ми займалися невеликим сімейним кавовим бізнесом), забрали касу та найцінніші речі й узяли курс на Полтаву. Аби завезти Леру додому, нам треба було в Пирятині звернути в бік Сум, які тоді теж обстрілювалиcя з території росії. І ми не могли зрозуміти, що ж нам робити. Урешті-решт дійшли думки, що приймемо рішення, коли доберемося до Пирятина. Ми все вирішували разом. Завізши дівчину, пізно ввечері добралися до Полтави. А вже наступного ранку Денис пішов записуватися до територіальної оборони. Та повернувшись, повідомив, що записався до лав ЗСУ. Тобто поставив усіх нас перед доконаним фактом. І я пишаюся ним, безмежно поважаю його рішення. Бо то було абсолютно свідоме, зважене рішення зрілого чоловіка. Після 10 днів навчання перед тим, як відправитися на передову, Денис на кілька годин заїхав до домівки моїх батьків, тож ми змогли побачитися, обійнятися. Як виявиться згодом, востаннє…»

Денис Бондарев служив у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади, майже 3 місяці він та інші бійці його підрозділу стримували натиск ворога в районі міста Гуляйполе, що на Запоріжжі, де «гаряче» чи не з перших днів повномасштабної російсько-української війни й понині. Ворог увесь час поливав наших захисників свинцем. 

«Ми познайомилися з ним ще у військкоматі в Полтаві, а потім разом стояли на «нулівці», — ворушить спогади побратим Дениса Бондарева — полтавець Олександр Волков. — Він одним із перших у нашому військовому з’єднанні дістав поранення. Домашнім про це навіть не повідомив — ми ж завжди говоримо рідним, що все гаразд, щоб ті не хвилювалися. Я мав замінити тоді Дениса на бойовій позиції. Але був настільки потужний артилерійський обстріл, що ми з товаришем повернулися назад, зрозумівши, що добратися до позиції не вдасться. Потім бачу: біжить Денис, тримаючись за голову, а по його руці стікає кров. Йому надали першу медичну допомогу й автомобілем відправили до шпиталю. Коли закінчився артобстріл, і в іншого бійця, який був разом із Денисом, крізь товщу одягу (тоді ж іще було холодно) просочилася кров. Тож і його доставили до госпіталю. А вже на ранок хлопці повернулися — обоє перебинтовані. Кажуть: та що ми, мовляв, відлежуватимемося на лікарняних ліжках — хіба ж для цього сюди йшли? Отаким своїм мужнім вчинком підняли бойовий дух побратимів. 21 травня я дістав контузію, а Денис того дня загинув… Автомобіль «Рено Логан», у салоні якого він перебував, наїхав на протитанкову міну. Два хлопці, які сиділи поряд із ним, були тяжко поранені й тільки дивом вижили».

Із роками зрослися думками й душами

Багато хто спостерігав: коли Денис і Тетяна були разом, то аж світилися, випромінюючи щастя, у них сяяли очі. Познайомилися вони в цирковій студії: хлопцю на ту пору було 19 років, а дівчині — 15. Денис завжди був красенем — і представниці протилежної статі до нього так і «липнули». Та його, однолюба, завжди цікавила тільки Тетяна.

«У 21 рік Денис подався до Києва вчитися на каскадера, постановника трюків, а через кілька років я приїхала до нього. І вже невдовзі ми зрозуміли, що не можемо жити одне без одного, — продовжує розповідь Тетяна Ваценко-Бондарева. — Це не просто красиві слова. Коли ми зійшлися, то не могли набутися разом — потреба перебувати поруч була просто шаленою. Завжди удвох багато сміялися, полюбляли жартома підколювати одне одного. Із роками настільки зрослися думками й душами, що вже ніщо у світі не могло нас роз’єднати. Звісно, були й непорозуміння — тривалий час ми шукали компроміс у питанні виховання сина».

15-річний Ярослав дуже схожий на батька в усьому. Татко є для нього прикладом того, яким має бути справжній  чоловік. Багато років вони разом ходили на тренування — і вже майже на рівних фехтували. Останнім часом Денис часто брав сина на знімальний майданчик — Ярослав почувався там як риба у воді. 

«Син рвався на фронт разом із татом, і я дякувала Богу за те, що йому ще немає 18 років, — зітхає Тетяна. — Ми всією родиною долучилися до волонтерської діяльності: збирали кошти, купували необхідні для підрозділу Дениса речі й відправляли їх на фронт. Потім була «епопея» з окопними свічками. А він за найменшої можливості телефонував. Хоч про те, що там відбувається, частіше дізнавалася з офіційних новин. Адже наші телефонні розмови були не про війну, а про життя. Загалом тоді не випускала з рук мобільного телефона: найстрашніше було пропустити його дзвінок або  SMS-повідомлення. Бо, як би глибоко ти не запихав у себе цю думку, тебе постійно переслідує страх, що вони можуть бути останніми… Я ніколи не була істеричною — не телефонувала коханому сто разів на день, поки він був на роботі. Добре знала, які трюки він виконуватиме. І якщо Денис мав падати з 4-го поверху будівлі, головне було внутрішньо налаштуватися на позитив, аби не притягувати негативних думок. Та завжди була впевнена: за найпершої можливості Денис сам зателефонує і скаже: «Усе гаразд. Я тебе дуже кохаю».

Торік у лютому (Тетяна ненавидить цей місяць) під час тренування Денис Бондарев дістав серйозну травму — розрив ахіллового сухожилля, переніс операцію, потім була тривала реабілітація. І тільки порівняно недавно почав  повертатися до звичної фізичної форми: уже не лише ходив, а й бігав, стрибав. За словами Тетяни Ваценко-Бондаревої, за будь-якої мобілізації Дениса не взяли б до війська — його весь час переслідували дуже серйозні проблеми зі спиною, він мав «білий» квиток, не служив в армії. Плюс уже згадана травма, після якої без належної реабілітації могли настати незворотні наслідки. Та вчорашній каскадер сам свідомо влився до лав армійців — просто не зміг сидіти вдома, коли Батьківщина в такій небезпеці.

На бездоріжжі автомобіль наїхав на міну — Денис загинув миттєво…

«Щойно, ідучи з вами на зустріч, одержала сумну звістку про те, що коханий чоловік моєї подруги вважається зниклим безвісти, — разом із побратимом він не повернувся з бойового завдання. Немає жодних слів, які могли б утішити таких, як я, котрі вже поховали своїх коханих, і таких, як моя подруга, яка перебуватиме в підвішеному стані ще хтозна скільки часу. Я вважаю, Денис загинув як герой. Як вдалося довідатися від його товаришів по службі (ті самі вийшли з нами на зв’язок), того дня вони з побратимами під артобстрілом рятували поранених. Повантаживши їх до одного автомобіля, самі сіли до іншого. Оскільки ж противник обстрілював дорогу, змушені були звернути вбік. На бездоріжжі автомобіль наїхав на міну — якраз тим боком, де сидів Денис. Він загинув миттєво… Його напарник, який був поряд із ним, зараз лікується у шпиталі. Нещодавно телефонував мені, дуже хочу з ним зустрітися», — ділиться Тетяна Ваценко-Бондарева. 

«Багато людей не вірять у кохання, — говорить молода жінка після паузи. — А я не те що вірю — знаю, що воно є. Щоправда, дарується це почуття далеко не кожному. А народжується воно десь там, поміж зірок у Всесвіті. Це почуття нікуди не зникає, зв’язок споріднених душ так і лишається. Жити після такої болючої втрати неможливо. Але є розуміння світобудови. У кожного з нас — своя міна. І якщо я іще тут, отже, мій час не настав. Маю важливу місію — завершити Денисові незавершені справи. На жаль, наші співвітчизники практично не знають імен героїв, завдяки яким ми можемо не відчувати всіх жахіть війни, завдяки яким наші діти не чують вибухів, мають шанс на щасливе майбутнє. Як правило, у нашому суспільстві не пам’ятають і про родини загиблих, не знають про той біль, який відчуває кожен, хто втратив сенс свого життя. Бо коли двох  пов’язували не просто побут, дитина, а й кохання, у тієї людини, яка лишилася тут, душа стогне і рветься від болю. Моє серце не б’ється понад 40 днів. І дихати без Дениса я  не навчилася. Розумію, що із серцем, яке не б’ється, мені жити стільки, скільки відведено. Ми вчимося якось справлятися з цим невимовним болем, витягувати себе з безодні, в якій опинилися. Повірте, найнестерпніший біль відчуваєш тоді, коли не течуть сльози, а душа кричить так, що ти просто глухнеш від цього крику. Добре знаю, заради чого я тут: маю розповісти всьому світу про Дениса та інших хлопців, які пожертвували своїм життям, аби ми мали шанс жити у вільній, незалежній Україні».

У соцмережі випадково натрапила на «пост», у якому йдеться про те, що загибель Дениса Бондарева — каскадера такого високого рівня — це велика втрата для українського кіно. Його колеги розповідають, що просто обожнювали з ним працювати. Каскадер Кирило Сажин пригадує: «Ми разом  навчалися в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв, а потім увесь час працювали в парі. Скажімо, шабельно-рукопашний бій виконували так, що всі ним просто захоплювалися, бо це було круто, професійно. Денис — професіонал, це навіть не обговорюється. Та його загибель — втрата насамперед для всіх, хто з ним працював, добре його знав. Він був людиною, на яку завжди можна покластися. І його внесок у розвиток кіно доволі істотний: на нашому з Денисом рахунку приблизно 100 фільмів, у яких ми відпрацювали як каскадери й постановники трюків. У нього був феноменально великий потенціал. Та він зробив свій вибір — як справжній чоловік, став на захист Батьківщини».

Тетяна продовжує писати судженому листи

Без сумніву, Денис Бондарев знайшов себе у професії, що на межі між спортом і мистецтвом, і досягнув у ній значних висот. Однак не все було так гладко. «Робота каскадера часто була сезонною — це не могло не позначатися на доходах, фінансовій стабільності нашої сім’ї, — відверто говорить Тетяна Ваценко-Бондарева. — І знаходилися «доброзичливці», які мені радили: нехай, мовляв, Денис знайде більш стабільну, високооплачувану роботу. Але я знала, що його не можна ламати. Бо та небезпечна й водночас захоплююча професійна діяльність стала стилем Денисового життя. Коли не було роботи на знімальному майданчику, він знаходив якийсь підробіток. Але кіно для Дениса завжди було на першому місці. І моя підтримка в цьому була безмежною. Дуже шкода, що він так і не встиг реалізувати себе повністю».

Полтавська журналістка Світлана Бондарева зауважує, що  Денису було в кого вдатися, адже їхній батько був майстром парашутного спорту, мав близько 600 стрибків із парашутом (і перестав стрибати лише тоді, коли в нього на очах розбився товариш), а мати є майстром спорту із фехтування. «Денис був найкращим братом, — стверджує Світлана. — Будучи на 5,5 року старшим, усе життя захищав мене. Ми завжди стояли одне за одного горою. Коли він вступив до столичного вишу й поїхав туди навчатися, я ревіла кілька днів. Хоч і тоді ми підтримували постійний зв’язок — могли говорити ні про що, аби лишень почути одне одного. Думаю, багато хто може позаздрити таким теплим, щирим стосункам брата й сестри. Я все життя пишалася й зараз пишаюся своїм братом. Він для мене був і є справжнім героєм». Така маленька, проте, як на мене, суттєва деталь: навіть синів брата й сестри звати одним іменем — Ярослав. Світлана Бондарева знаходить у собі сили, аби продовжувати займатися справою, яку вони започаткували в Полтаві родиною, — виготовляти затребувані на фронті окопні свічки.

«Коли спитають, яким був наш Денис, скажіть, що всі його любили, — Тетяна Ваценко-старша ледве стримує сльози. — Він був для мене не просто зятем, а моїм старшим сином. Іноді просто диву давалася, якою мудрою була в нього душа. Його загибель відгукується в моїй душі просто-таки нестерпним болем. Водночас відчуваєш велику повагу до такого мужнього рішення стати на захист усіх нас, до оцієї усвідомленої жертовності, адже Денис чітко розумів, куди йде. Назавжди засів у пам’яті отой останній день, коли він заїхав до нас на кілька годин. Вони з Танею тоді не могли надивитися одне на одного. Ця картина увесь час стоїть перед очима. І серце розривається від того спогаду. Коли ми прощалися, останньої миті я збігала до майстерні і, взявши там власноруч виготовлений оберіг, простягнула його Денису… Усім нам нині дуже складно. Онуку Ярославу ще дуже потрібен батько. Денис для нього — взірець у всьому. Далеко не всі діти можуть так сказати про своїх батьків. Говорити про Дениса в минулому часі неможливо. Він весь час поряд». 

Насамкінець Тетяна Ваценко-Бондарева зізнається: кілька знайомих, яких, без сумніву, також сколихнула загибель Дениса, дорікнули їй: навіщо ти, мовляв, відпустила його на фронт, у самісіньке пекло? Тепер вона чітко знає, що їм відповісти: «Денис завжди був насамперед не каскадером, а воїном — від кінчиків пальців до козацького чуба, якого він вистриг на війні. У його жилах текла кров наших пращурів, які виборювали свободу нашого народу. Нещодавно ми із сином прийняли важливе для нас рішення — зробили на руках майже однакові татуювання. Це слова, закодовані в символи вишиванки. Суть їх полягає в тому, що Денис назавжди лишиться в наших серцях. Коли розпочалася ця повномасштабна війна, у нього був свій кошмар, а в мене — свій. Аби якось справитися із гнітючим станом, почала щодня писати судженому від руки листи. Він про це знав — я говорила йому: коли повернешся — обов’язково їх прочитаєш. Продовжую писати їх і зараз (для мене це дуже важливо), тільки тепер несу ці тексти в люди — виставляю на своїй сторінці у «Фейсбуці». До речі, багато хто їх поширює. І мені починають писати жінки, які теж втратили в цій жорстокій бійні своїх коханих. Такі в основному замикаються в собі й не хочуть говорити про своє горе. А для мене те, що не мовчу, кричу про свій біль на весь світ, — свого роду порятунок. Хоч люди й по-різному реагують, коли пишу, що чекаю на зустріч зі своїм судженим у засвітах і з кожним днем усе ближче до неї, що кохаю його через простір і час…»

Ганна ЯРОШЕНКО