Чорнобильська катастрофа. Полтавщина пам’ятає

Радіація перевищувала норму у 125 разів. На демонстрацію зібрали 120 тисяч людей. Яка ситуація була в Києві напередодні 1 травня 1986 року

Паради в Києві на першотравень проходили щороку. За винятком двох років, коли столиця була під нацистською окупацією. Парад 1986-го року опинився на межі зриву. Напередодні стався вибух на Чорнобильській атомній електростанції біля міста Прип’ять, за дві з половиною години їзди від Києва.

Директор атомної станції Віктор Брюханов 26 квітня підготував повідомлення нагору, в якому вказав, що того дня був вибух на 4-му енергоблоці. Опіки отримали 9 осіб, одна людина загинула в медсанчастині. Туди ж доправили 34 чоловік, які гасили пожежу. Він навів такі цифри: за півтори години після аварії, о 3 ночі, рівень радіації в місті становив 4-14 мікрорентгенів на секунду; о 7 ранку він знизився – до 2-4; у безпосередній близькості до місця вибуху – до 1000 мікрорентгенів на секунду. У кінці документа Брюханов резюмує: «Обстановка в городе Припять и прилегающих населенных пунктах нормальная. Уровень радицации контролируется». 

Це інформаційне повідомлення та низку інших документів КДБ щодо аварії на станції розсекретив Галузевий державний архів Служби безпеки України лише у 2018 році. Більшість матеріалів мають позначки «Таємно» та «Цілком таємно». 

Ще до першого травня співробітники КДБ вимірювали радіацію в Києві та докладали нагору про 30-160 мікрорентгенів на годину. Цифри мало про що говорили керівництву країни. У документі, поданому Володимиру Щербицькому (перший секретар ЦК компартії України в 1972 – 1989 рр. – авт.), він підкреслив їх і написав: «Что это означает?».

Організація Об’єднаних Націй дає оцінку норми радіації для людини – 20 мікрорентгенів на годину. Верхня межа норми не має перевищувати 50 мікрорентгенів на годину

Графік виміру радіації в м. Києві на 1-е травня 1986 р. У документі зображений графік Інституту ядерних досліджень АН УРСР з виміру радіації станом на 1 травня 1986 р. у Києві. Джерело: Електронний архів Українського визвольного руху

Насправді ситуація була набагато гіршою. Після вибуху вітер відносив радіацію переважно в бік Білорусі, але 30 квітня змінив напрямок і зараження пішло на столицю України. В обід наступного дня, саме в розпал параду, рівень радіації у Києві становив близько 2500 мікрорентгенів на годину. Це в 125 разів вище за норму. На Хрещатику зібралися близько 120 тисяч людей. Багато з них привели дітей та онуків. 

Фото з першотравневої демонстрації в Києві, 1986 рік. Джерело: Державний архів міста Києва – КМДА

«Вийшли на парад вся сім’я Щербицького, Шевченко (Валентина Шевченко, голова Президії Верховної ради Української РСР). Коли ми були на демонстрації, відчували – щось не те. У горлі шкребе. Але спитати в нас: що болить? Нічого не болить. Очі скляні, а нічого не болить», – згадувала в ефірі «Радіо Свобода» Галина Менжерес, заступниця голови Київського виконавчого комітету в 1975–1991 рр. 

Жінка згадує, що тодішнє керівництво ЦК компартії України та особисто Щербицький був проти проведення демонстрації. Нібито змусив зробити це Михайло Горбачов (на тоді – Генеральний секретар ЦК Компартії Радянського Союзу). Він погрожував Щербицькому виключенням з партії, якщо той не організує захід. 

«У вас немає підстав скасовувати. Чого ви панікуєте? Не панікуйте. Паніку розводите», – переказує Менжерес аргументи Горбачова. 

Перші видимі наслідки параду не змусили довго чекати. Костюми учасників, у яких вони репетирували з 27 по 29 квітня, були просякнуті радіацією:

«С 5 по 8 мая эти костюмы были сданы в школы. Одежда имеет довольно высокий уровень фона», – ідеться в Довідці під назвою «Інформація з місць евакуації» від 8 травня 1986 року. Після цього абзацу, набраного на друкарській машинці, ручкою дописано – «Необходима дезактивация». 

Тим часом закордонні газети й телебачення розповідали своєму населенню про трагедію в Україні, у Чорнобилі, про рекордні показники радіаційного фону в сотнях кілометрів від зони вибуху. Деякі країни Європи вже відстежили в себе зростання радіаційного фону. Керівництво СРСР уперше про вибух на ЧАЕС розповіло громадянам 14 травня – більш як за 2 тижні після аварії. Тоді Михайло Горбачов запевняв громадян, що владі «вдалося попередити найгірше».

«Дозиметр вив на найвищій позначці. Респіратори замінили на гірші, щоб показати світові ніби ми тут ледь не на курорті»

Спогади полтавських ліквідаторів про ЧАЕС

25 липня 1986 року, за 2 місяці після вибуху на Чорнобильській атомній станції, на місце виїхали близько 170 надзвичайників – збірний загін з Полтавщини. Вони дезактивували форму працівників і техніку, гасили пожежі, розчищували територію тощо. 

«Ми мали відвезти на могильник дві автівки пожежників, які 26 квітня першими прибули гасити пожежу від вибуху. Це були машина насосної станції та рукавний автомобіль. Стояли два місяці неподалік 4-го енергоблока. Довкола – шматки речовини з реактора. Ми під’їхали на БТРі до автівок. Як дозиметрист я мав виміряти рівень радіації. Витягнув зонд з дозиметром – спершу такий звук, як крапельки, потім тріщить, а потім – виє. Той дозиметр міг визначати рівень до 200 рентгенів на годину – і він вив на найвищій позначці», – згадує одне з перших завдань по прибутті на ЧАЕС ліквідатор Микола Лебідь. 

«На той час у наших найсучасніших дозиметрів не вистачало шкали, щоб точно визначати рівень випромінювання. Приміром, станція та Рудий ліс мали вищі показники радіаційного забруднення, ніж прилади могли показати. У межах 50 метрів від нашої частини були місця, де було до 400 мікрорентгенів на годину (у 20 разів вище норми – авт.)», – коментує ліквідатор з Машівки Владислав Ващаєв. 

Микола Лебідь, 71 рік, народився та мешкає в Полтаві. Ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, був помічником начальника полтавського зведеного загону з дозиметричної служби. Нагороджений медалями «За бездоганну службу» ІІ та ІІІ ступенів, відзнакою ГУ МНС «Учаснику ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та ін. У 2021-му отримав від Президента України Володимира Зеленського орден «За заслуги» ІІІ ступеню.

Владислав Ващаєв, 69 років, живе в Машівці. У Чорнобилі був начальником пожежної частини з охорони міста, АЕС та 30-кілометрової зони. На момент виїзду на ліквідацію аварії на ЧАЕС працював начальником воєнізованої пожежної частини №19 з охорони Машівського газоконденсатного родовища. 

Просякнуті радіацією автівки вивезли двома ходками полтавці Микола Лебідь та Михайло Яриш. Щоби хоч якось захистити себе, чоловіки клали на сидіння свинцеві пластини. 

«За кермом був майор Яриш. Їхати доводилося годину. Я розрахував дозу і сказав, скільки він отримає радіації за цей час. На могильнику автівки підбирав БТР і скидав у яму», – розповів Микола Лебідь. 

Літо 1986-го було спекотним. Тому роботи пожежникам вистачало. Пригадує Владислав Ващаєв:

«Часто горіли будинки в населених пунктах. Пішли чутки, що власники неушкоджених будівель не отримають компенсацій. Тому дехто пробирався й підпалював будинки. Поля довкола ніхто не прибирав. Уявіть, якби вогонь перекинувся. Тому виїжджали на дим та гасили. Також через спеку палали торф’яники. У серпні навпаки – сильно задощило. Вода заливала в місця відвантаження бетону, транспортери на заводах. Це заважало тягачам завантажувати бетонні конструкції, щоб везти їх для укріплення станції. Доводилося підключати пожежну техніку для відкачки води. Щоб не залучати працівників пожежної охорони, нам давали в допомогу людей з пожежних батальйонів Донецька та Івано-Франківська».

Окрім протипожежної охорони та гасіння пожеж, полтавський загін будував душові та вбиральні, щоб пристосувати частину для перебування людей узимку. А ще нашим землякам вдалося налагодити телефонний зв’язок Чорнобиля з Києвом. Це зробив Володимир Жадан (зараз мешкає у Решетилівському районі – авт.), який натоді був начальником зв’язку. Він знайшов найвищу точку в Чорнобилі – елеватор та обладнав там радіоприймачі і передавачі. Звідтоді й надалі працівники мали прямий зв’язок з Києвом.

За словами Ващаєва, надзвичайники міняли екіпірування раз на 3-5 днів, а невдовзі після прибуття, співробітникам почали видавати гірший захист. 

«Ми користувалися військовими респіраторами типу Р-2. Потім, думаю, через політичні махінації, перейшли на так звані «лепестки» (гірше захищали органи дихання, оскільки пропускали заражене повітря через щілини між маскою та обличчям, мали слабший коефіцієнт захисту фільтраційного матеріалу – авт.). Щоб показати світові ніби ми тут ледь не на курорті. Що ми? Ми просто стали частіше міняти їх», – ділиться спогадами ліквідатор. 

Обидва чоловіки наголошують на тому, що не вважають свої дії геройством і підкреслюють важливість кожного з тих, хто долучився до наслідків ліквідації аварії. Після 32 днів служби на території Чорнобиля, полтавський загін у повному складі повернувся додому. 

частина ліквідаторів із полтавського збірного загону. Фото з особистого архіву Миколи Лебідя.

Сергій НАГОРНИЙ