Думка: Олег Пустовгар про деколонізацію

Пропоную домовитися про дефініції, щоб читач усвідомлював від чого «танцюємо» у нашій розмові. У багатьох громадах України – від заходу до сходу і півдня відбувається звільнення від різноманітних російських впливів. Деякі політологи і журналісти назвали це дерусифікацією.

Однак, на мій погляд, точнішим визначенням є деімперіалізація. Так звик формулювати протягом 30-ти років своєї громадської праці і у патріотичному середовищі, і як держслужбовець, і як громадський діяч. Тобто йдеться про процес всеохопного позбавлення українцями шкідливого російського імперського спадку. Деякі кроки на цьому шляху протягом восьми років українське суспільство зробило. При Порошенку: Томос про автокефалію, відмова від російського газу, заборона російських соцмереж і телеканалів, закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». При президенту Зеленському: заборона медведчуківсько-мураєвських телепомийок – інформаційних слуг Кремля, також проросійських партій, законодавство про покарання державних зрадників-колаборантів, нещодавня ініціатива Міністерства культури та інформаційної політики щодо вилучення пропагандистської російської літератури з бібліотек і заміна її якісною україномовною. Політика деімперіалізації є багатовимірним поняттям. Його складові–дерусифікація, декомунізація, дерадянізація, деколонізація.

Без української мови не може бути України. Тому протягом століть російський імперіалізм прагнув вбити українську мову. Подолання наслідків Емських указів, валуєвських циркулярів, різноманітних розпоряджень генсеків ЦК КПРС, утвердження української мови як державної, зрештою виконання мовного закону-це дерусифікація.

Позбавлення від наслідків злочинної комуністичної ідеології, виконання декомунізаційного закону-це декомунізація. Як відомо, російський диктатор путін висловив нею незадоволення, прагнучи повернути Україну у морок сталінських репресій.

Дерадянізація – це звільнення публічного простору від радянських «совкових» маркерів (позначок) і у вигляді пам’ятників ,і топонімів, і різних надгомильних агітаційних споруд з написами «Борцям за владу рад». Зазвичай, йдеться про об’єкти, які з одного боку формально то й не підпадають під дію Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», але ж і досі використовуються для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму.

Прикладів дуже багато. Пам’ятник Ватутіну. З одного боку під дію декомунізаційного закону не потрапляє, бо там існує норма про «опір і вигнання нацистів»,з іншого-цей росіянин причетний до численних військових злочинів проти українців.

Або от у Полтаві є вулиця Степана Халтуріна. Цей російський терорист і улюбленець Леніна не потрапив під дію згаданого закону, оскільки пішов на той світ ДО появи партії більшовиків і їхнього більшовицького перевороту.

Під декомунізаційний закон не потрапив і російський «пролетарський» письменник Максім Горький (Пєшков). Чому? По факту, збройно не придушував український визвольний рух. Втім, ідеологічно це робив успішно: автор лозунгу, який широко використовували комуністичні злочинці у часи сталінського терору 1937-1938 років та нині їх путінські послідовники: «Если враг не сдаётся, – его уничтожают»; підтримував, схвалював систему комуністичних концентраційних таборів ГУЛАГ; називав українську мову «украинское наречие», паплюжив Симона Петлюру…Після смерті Горького за вказівкою Сталіна, вулицям, провулкам, паркам культури і відпочинку присвоювали ім’я цього улюбленця кремлівського диктатора. Це відбувалось у значній кількості міст і сіл Радянського Союзу. Полтава-не виняток. Дерадянізація – це й очищення медійного простору від псевдонаукової термінології про період 2 світової війни. Нерідко надибуємо у ЗМІ, скажімо й від міського голови Полтави словосполучення «звільнення від німецьких нацистських загарбників», але чи може вважатися звільненням українців заміна гітлерівського режиму на сталінський? Чи можна вважати «перемогою» перемогу Колими над Бухенвальдом? Або від мера Полтави можемо чути термін «Велика вітчизняна», хоча вона була для українського народу трагічною, ніяк не величною і точно не боротьбою за свою Вітчизну-Україну.

Російська імперія в різних своїх іпостасях – від царської, радянської до сучасної – жила виключно завоюваннями і присвоєнням територій. Обурливо, коли нині відчули це не через історичні знання, а на власному досвіді? Так! Але тоді треба й визнати, що обурливим і ненормальним є перенасичення публічного простору якраз російськими історичними міфами, символами, пам’ятниками, назвами населених пунктів, вулиць, площ, підприємств, освітніх і культурологічних установ. Йдеться не про часи СРСР, а колоніальну спадщину, якій сотні років. «Рускій мір» проник у всі пори буття. Навіть у сферу торгівлі. Скажімо, торгові марки «сир російський», «батон підмосковний», «ковбаса московська» і т.д.». Уже вісім років росія вбиває українців, а власники спокійно, без роздумів і вагань кидали на ринок ці назви, а обиватель жує ці батони, ковбаси, сири.

Яка зараз ситуація з вулицями, названими на честь російських/радянських діячів у Полтаві взагалі?

Нещодавно уродженець Полтави, директор соціологічної служби «Рейтинг» Олексій Антипович оприлюднив дані всеукраїнського соціологічного опитування. Він каже, що 65% українців підтримують перейменування вулиць в Україні, що містять російські, або ж радянські назви; 71% виступають за демонтаж пам’ятників, які пов’язані з росією. Можу припустити, що настрої ЗАРАЗ, У ЧАС ПОВНОМАСШТОБНОГО ВТОРГНЕННЯ у Полтаві такі ж як і всюди. Відчуваю їх і по спілкуванню під час повітряних ракетних тривог з сусідами у підвалі нашого будинку, де мешкаю, і у транспорті, й серед громадських активістів, істориків, молоді, депутатів з різних політичних таборів, у волонтерських спільнотах з допомоги ЗСУ…Ці антиімперські, антиросійські настрої просто таки витають у повітрі.

Інша справа-Полтавська міська влада, очолювана Мамаєм.
Пам’ятник Алєксєю Зигіну і вулицю на його честь дехто у мерії досі вважає священною коровою. Але цей російський військовик періоду 2 світової війни не очолював операцію з вигнання нацистів з Полтави. Це сталінський фейк, який досі сидить у головах багатьох полтавців. Пора сквер біля краєзнавчого музею зробити місцем відпочинку, це не кладовище,саме на цвинтар пора перенести оту могилу 2 російських комуністів і 27 червоних окупантів, які загинули в боротьбі , як написано на надгробній плиті у цьому сквері, з «петлюрівськими бандами», а насправді з легітимним військом УНР — законної української влади. Не розумію навіщо на Браїлках танк Т-34? Може, краще продумувати увічнення пам’яті українських танкістів з Полтави – героїв війни з росією? Конкретних людей, героїв, наших захисників. Це совок дрімучий – втелющити у простір міста радянський танк!

Ще у 2016 році міський голова Полтави мав виконати норми декомунізаційного закону: не демонтовано п’ятипроменеві зірки, герб УРСР та Герб СССР на фасаді будівлі Південного залізничного вокзалу АТ «Укрзалізниця»; чотири серпи і молоти на фасаді будівлі по вул. Соборності, буд 51, герб СССР, серпи і молоти на фасаді будівлі м. Полтава вул.Гайового, 30; не перейменовано вулиці Героїв Сталінграду, Зої Космодем’янської, а у низці старостатів громади-вулиці Жовтнева, Пролетарська, Островського…Понад сто комуністичних назв вулиць у Полтаві у 2016 році начебто і перейменовано, але ж це на папері:часто-густо бачимо старі незаконні вуличні таблички (як не Роза Люксембург чи Фрунзе, то сепаратист з Донбасу Артем, а по вулиці Небесної Сотні ще де-інде бачимо «дєдушку лєніна»), які Управління житлово-комунального господарства виконкому Полтавської міськради, м’яко кажучи, демонтувати і замінити на законні не поспішає.

Про що тут можна говорити, якщо на кілька конкретних запитів протягом квітня-травня отримав одні відписки. Мовляв, на період дії воєнного стану роботу комісії з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій при Полтавському міськвиконкомі…призупинено!

Потім після розголосу у ЗМІ (велика сила-свобода слова!) справа, начебто, зарухалася, діяльність комісії у червні відновили,і навіть, підтримали все ж моє звернення щодо демонтажу та передачі до краєзнавчого музею меморіальної дошки російському військовому діячеві Іванові Паскевичу. До речі, у комісії з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій я протягом двох років представляв Український інститут національної пам’яті як центральний орган виконавчої влади, але після обрання Мамая на посаду міського голови його розпорядженням мене було… вилучено з цієї дорадчої інституції без пояснення причин…. Нещодавно питання перейменувань у мерії «передали» міській комунальній установі «Інститут розвитку міста». Життя покаже чи буде результат.

Але мушу з прикрістю констатувати, що обласний центр не став прикладом для усієї області. Полтава не є драйвером деколонізації на Полтавщині. Насправді, у більшості громад нашого краю цей процес йде дуже жваво. Причому треба розуміти, що перейменування вулиць,площ, провулків-це не асфальт класти у конкретні терміни. Це процедури, що визначені цілою низкою законів: і декомунізаційним, і ст.5 Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 столітті», і ст.41 Закону «ст.41 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» і Закони «Про географічні назви» та «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій». Це копітка праця науковців, краєзнавців, істориків. Не буду обтяжувати читача прикладами сільських громад. От,скажімо, центри районів області:Миргород, Кременчук, Лубни. Полтавський офіс УІНП протягом двох місяців співпрацював з виконкомами цих міськрад. У цих містах створили відповідні комісії за участю фахівців. Протягом травня-червня вже проаналізували закони, відпрацювали перелік топонімів, які будуть перейменовані, напрацьовуються нові, питомо українські назви, на офіційних сайтах громад проводяться громадські опитування з мешканцями…

На цьому тлі виглядає так, що міська влада Полтави цілковито відстала від перелічених громад, та й від настроїв людей також. Пора збагнути: час деколонізації настав! Полтаву пора очистити від топоніміки, що возвеличує російську імперію і її діячів. Нагадаю: ще зовсім недавно у Полтаві стояв пам’ятник російському полководцю Алєксандру Суворову, демонтаж якому так обурив диктатора путіна. Справді, той у своєму телевиступі з обґрунтування нападу на Україну окремо пройшовся по таких-сяких полтавцях, які, бачте, негостинно повелися із бюстом російському військовому злочинцеві попередніх епох Суворову. Тобто, у державі-агресорі ставлення зрозуміле і очікуване. А чи не обурює нас, полтавців той ганебний факт, що у нашому місті один із топонімів носить ім’я кату українського і польського народів Суворову?

Центр стратегічних комунікацій при Міністерстві культури та інформаційної політики України є одним із механізмів протидії дезінформації спільними зусиллями держави і громадянського суспільства. Робота Центру сфокусована на комунікаційній протидії зовнішнім загрозам, зокрема — інформаційним атакам Російської Федерації. Тож за даними центру наведу ще кілька прикладів назв вулиць Полтави, які є огидною пропагандою радянщини , російського більшовизму і загалом «руского міра».

Вулиця Сидора Ковпака. З 1919 р. член ВКП(б), у 1917-19 рр. брав участь у боях проти армії Української Держави та загонів вільного козацтва. У 1930х закінчив спецшколу ОГПУ. З 1937 р. очолює радянський окупаційний виконком м. Путивль. Учасник численних боїв проти загонів УПА. З 1944 р. депутат Верховної Ради УРСР, з 1947 р. по 1967 р. – заступник керівника Президії ВР УРСР. Член ЦК КП(б)У в 1942—1943 та 1949—1967 роках. Брав активну участь у розшуку та репресіях проти антирадянських діячів.

Вулиця Михайла Ломоносова – російський учений-натураліст, геохімік, поет, художник. Автор мозаїчного портрета московського царя, ката України Петра I. та картини для монумента Петрові – «Полтавська баталія» (про Полтавську битву, наслідком якої стали знищення Гетьманщини та поява Російської імперії), автор трактатів з російського віршування та од російській армії й царям; ці оди були обов’язковою частиною всіх урочистостей при дворах російських імператорів.

Вулиця Павла Корзуна. Білоруський радянський комуністичний військовий діяч, учасник військової операції більшовицької Росії з окупації у 1919-20 рр. держави «Бухарський емірат», яка існувала в Центральній Азії протягом 16-20 століть.Народився селі Клешево, яке нині перебуває в складі Мінської області. У Червоній армії більшовицької Росії — з 1918 року: служив у штабах на канцелярських посадах, потім командував кавалерійським ексадроном. Брав активну участь у придушенні масового військово-політичного повстанського національного руху народів Центральної Азії проти поневолення ленінською Росією (поширена назва руху-басмацтво). За участь у окупації у 1919-20 рр. держави «Бухарський емірат», був нагороджений орденом «Бухарської Червоної Зірки і півмісяця» 2-го ступеня маріонеткової проросійської напівдержавної структури – так званої «Бухарської Народної Республіки».

Вулиця декабристів названа на честь російських дворян-революціонери, які у грудні 1825 року за допомогою збройного виступу прагнули встановити в Російській імперії конституційний лад. Більшість декабристів прагнули перетворити Росію на централізовану республіку, меншість як федерацію демократичних республік слов’янських народів. Русифікаторська політика за режиму декабристів, судячи з усього, була би набагато інтенсивнішою, ніж за реакційної монархії. Бо абсолютна більшість заколотників національне розмаїття Російської імперії сприймали як серйозну проблему, котру будь-що треба вирішувати. Ви запитаєте: а де у цих баченнях розвитку росії місце ідеї незалежної соборної Української держави? Правильно, НІДЕ! Русифікаторська політика за режиму декабристів була би набагато інтенсивнішою, ніж за реакційної монархії-при російському імператорові, проти якого вони виступили. Бо абсолютна більшість декабристів-заколотників національне розмаїття Російської імперії сприймали як серйозну проблему, котру будь-що треба вирішувати. Таким чином назви топонімів “вулиця Декабристів” нехай йдуть вслід за рускім корабльом, за відомою адресою.

Вулиця Достоєвського названа на честь російського письменника, який мав яскраво виражені шовіністичні та українофобські погляди, вважав Російську імперію найвеличнішою державою, а російську літературу — провідною літературою світу та рушієм цивілізаційного прогресу, відмовляв у праві на існування не лише українцям, а й іншим слов’янським народам, вважаючи існування їхніх національних культур перешкодою на шляху розвитку російської цивілізації. Відоме його висловлювання з цього приводу за 1876 рік: «Серб, малоросс и т. д., сочувствующий родному языку, родной литературе, положительно зловредный член общества, он тормозит работу всеобщего просвещения, всеобщей великорусской литературы, в которых все спасение, вся надежда. Он тормозит ход цивилизации, созданной одним великорусским народом, сумевшим создать величайшее из государств. Один великоросс великодушно и честно смотрит на все национальности, без всякой злобы и преднамеренности, тогда как малоросс, например, вечно держит камень за пазухой и не может отнестись к великороссу иначе, как с враждой». У своїх вченнях Достєвський неодноразово описував російський народ як «спадкоємця цілого світу», прагнув «всеєднання слов’ян під крилом Росії» і вважав, що «треба, щоб політичне право і першість великоросійського племені над усім слов’янським світом відбулася остаточно і вже беззаперечно».

Вулиця Єрмака Тимофійовича. Розбійник, ватажок походу на Сибірське ханство, «підкорювач Сибіру», московитський загарбник, що поклав початок завоюванню споконвічно тюркських сибірських земель Московським царством.

Вулиця 1905 року. На честь подій у Російській імперії, під час яких відбувалася політична боротьба між російським царатом та російськими революціонерами-прихильниками лівої ідеології. У 1905 році у найбільших містах відбулися численні страйки, демонстрації, мітинги з соціальними, політичними і економічними вимогами. У російській історіографії ці події отримали назву «Перша російська революція».

Вулиці Желябов Андрія і Миколи Желвакова – уродженці росії, революціонери, російські терористи-народники, керівники партії «Народна Воля».

Вулиця Віссаріона Бєлінського у Полтаві – це взагалі насмішка над твердженням про «духовну столицю». Цей російський літературний критик і публіцист є автором концепції про росіян як «найвизначнішої нації серед слов’ян». У баченні Бєлінського росіяни —це раса зі світовим значенням. Праці Бєлінського використовуються путінськими ідеологами для обґрунтування сучасної російської агресії. «Малоросія ніколи не була державою,— каже він, — отже і історії у властивому цього слова значенні не мала. Історія Малоросії є не більше, як епізод із царювання царя Олексія Михайловича: довівши оповідання до зіткнення інтересів Росії з інтересами Малоросії, історик російський повинен, перервавши на час нитку своєї розповіді, викласти епізодично долю Малоросії, з тим, щоб потім знову вернутися до сього оповідання. Історія Малоросії, це — бічна ріка, що вливається у велику ріку російської історії». Таку структуру історичного викладу, як запропонував Бєлінський, прийняли російські історики як у минулому, так і тепер. На його думку, українці не мають права на історію, вони ніколи не були нацією, їх можна назвати лише племенем. Процитуємо слова, написані у час, коли російська царська влада щойно розправилась із цвітом української інтелігенції. Дізнавшись про це вибухнув гнівною тирадою: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам». Як людина послідовна, не залишити жодних сумн Бєлінський продовжує: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!), напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!». Історичною необхідністю вважав Бєлінський асиміляцію підбитих народів. Про Австрію він казав: «В Европі є одна… штучна держава, склеєна із багатьох національностей, але кому ж не відомо, що її міць і сила — до слушного часу?..».

І таких назв у Полтаві налічується майже дві сотні! То чим топоніміка «духовної столиці» відрізняється від Рязяні чи Волгограда?

А ще проблемою є комплекс пам’яток, пов’язаних з кривавим попередником путіна, катом України-московським царем Петром I (за Тарасом Шевченком: «Це той перший, що розпинав нашу Україну») та перемозі Московського царства у Полтавській битві. Це і так званий монумент Слави, і пам’ятник прихвосню Пьотра – коменданту Полтавської фортеці Келіну на Першотравневому проспекті;й пам’ятник на місці, начебто, відпочинку московського царя на перехресті вулиць гетьмана Пилипа Орлика і Спаської. Нагадаю, що у російській історіографії Полтавська битва – це подія, яка започаткувала створення Російської імперії, у календарі держави-окупанта– перемога у цій битві святкується як день «слави руского оружжя». Полтава у російських святцях залишається «містом російської військової слави». Для України ж поразка воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи проти московського царя Петра є початком остаточного знищення Гетьманщини та козацьких вольностей. Ці імперські маркери обліковані, мають статус об’єкта культурної спадщини, тож тут варто діяти спокійно,виважено, без поспіху, згідно з процедур. Нищити не треба, важливо музеїфікувати. На жаль, Полтавська міська влада палець об палець не вдарила, щоб отримати роз’яснення від мінкульту про дозвіл на цивілізований варіант – переміщення із публічного простору у музейний. На території міської комунальної установи – Державного музею-заповідника «Поле Полтавської битви» важливо створити поруч із російським редутом кластер, присвячений російській монументальній пропаганді. Думаю, для туристів було б цікаво довідатися як протягом століть мізки українців засмічувалися «рускім міром», в тому числі й через створення потужних монументів, які символізували окупацію України. Було б пізнавально й почути від екскурсовода цитату з праці відомого історика, монографії якого збагатили славу Полтавського краєзнавчого музею, репресованого комуністичним режимом музейника, археолога, автора книги «Архітектурне обличчя Полтави» Михайла Рудинського. Ці слова професорка ПНПУ Людмила Бабенко відшукала у архіві:«по катастрофі 1709 року Полтава, якраз у силу своєї провінціальності – дуже скоро не тільки змирюється з російським режимом, а навіть пишається своєю славою. Славою міста перемоги Росії і смерті української незалежності, що так досадно в’яжеться з нею в затасканій римі поетів».

Зміцненню російських міфів про Мазепу слугує й ще один пам’ятник поету-співцю російського імперіалізму Алєксандру Пушкіну у Березовому сквері Полтави. Автор поеми «Полтава» змальовує видатного українського гетьмана Івана Мазепу максимально негативним дідом, збоченцем і маразматиком:

«Что он не ведает святыни,
Что он не помнит благостыни,
Что он не любит ничего,
Что кровь готов он лить, как воду,
Что презирает он свободу,
Что нет отчизны для него».

Пушкін з’явився у нашому символьному просторі через колоніальний статус України, щоб разом із іншими символами російської імперської культури промаркувати підкорену територію. Тож пам’ятники цьому оспівувачу загарбницьких війн Російської імперії і автору вірша «Клеветникам России», який нині використовується ворожою пропагандою для виправдання агресії проти України, демонтували не лише у містах і містечках Галичини, але й у Чернігові і Миколаєві. Полтава на черзі? Побачимо. Але факт є факт-ім’я Пушкіна росіяни використовують у якості ідеологічної зброї. От нещодавно в окупованому Херсоні розставили білборди з цитатою поета, де він називає Херсон… «полуденным краем России».

Чи є це аргументом ворога, на вашу думку, та чи треба дерусифіковувати Полтаву, перейменовуючи вулиці або змінюючи пам’ятники та пам’ятки? Чому це важливо?

Історичний, культурний фронт так само важливий як і збройний. Бо це про нашу свідомість і ідентичність. Зараз багато дискусій навколо того, що вважати Українською перемогою. Зрозуміло, що це визволення від російських загарбників усіх українських територій і можливо, у перспективі розпад Мордору на низку національних незалежних держав. Однак, на моє переконання, ключова наша перемога настане лише тоді, коли КОЖЕН українець проведе кордон з росією у своїй свідомості. Українська нація через ворожі зазіхання з боку Москви впродовж століть мало не загинула, мало не розчинилася у морі «руского міра» або як запитував Пушкін «славянскіє ручї сольются в руском морє?». Пам’ятники, назви, присвячені російським діячам, якими рясніє наше славне козацьке місто Полтава, протягом століть нав’язувалися імперським центром, щоб прив’язати українську історію, культуру до росії.

Зараз складно зустріти тих хто за збереження. Це зовсім незначний прошарок людей. Як висловився журналіст «Укрінформу» полтавець Сергій Пустовіт: «була б можливість вони б і пам’ятник «асвабадітєлям» у Бучі спорудили, щось на кшталт «орла» у Полтаві. І були б впевнені: з часом «стертися-слюбится», або «нравіцця-нє нравіцца, в історії останєцца»

Інша справа, що чимало полтавців як мешканців тилового міста кажуть: не на часі, нехай краще після перемоги над рашистами. От такого точно не почуєш у Кременчуці, де внаслідок ракетного обстрілу росіян торгового центру сталася страшна трагедія або у Чернігові, поруч з котрим точилися кровопролитні бої або у багатьох прифронтових містах, які війна зачепила чорним крилом. Зате орки, які прагнуть стерти з лиця землі все українське, чудово усвідомлюють важливість мови, історії, культури для становлення нації. Нагадаю, що відразу після окупації Криму у 2014 році росіяни там демонтували пам’ятник основоположнику військово-морських козацьких сил гетьману Конашевичу-Сагайдачному. А зараз хіба інакше вони себе ведуть?

Поки в нас тут тривають гарячі, але й цивілізовані дискусії, чи варто «скидати Пушкіна» , російські загарбники на тимчасово і в наш час чинять так як і чинили двісті, сто чи 50 років тому: хочуть ще й свідомість українців загарбати, маркуючи тимчасово захоплену територію чужим нам «рускім міром», нищать українські пам’ятники та символи і встановлюють їм на зміну російські та радянські. Обстріляли пам’ятник Тарасові Шевченку у Бородянці, ця світлина облетіла всю планету. Оголосили про намір встановити пам’ятник «російському солдату-визволителю» в окупованому Бердянську, російській імператриці Катерині II в окупованому Херсоні. У Генічеську на Херсонщині вже відновили пам’ятник Лєніну. У селищі Мангуш під Маріуполем демонтували монументи на честь героїв полку «Азов». І таких прикладів сила-силенна. Задумаймося.