Думки в укритті

 Це був найгірший ранок у моєму житті. Перший раз за своє існування я прокинулася від пострілів…

 24 лютого 2022 року сталося те, про що не міг подумати ніхто із цивілізованого світу. Близько четвертої години ранку російські окупанти вторглися на нашу землю під масками “рятівників”. Майже всі жителі України були змушені швидко зібрати свої речі, предмети першої необхідності  та тікати. Але куди? Навіщо мені бігти від когось із власного будинку? Чому ми змушені ховатися, боятись і чекати смерті та хвилюватися за своїх близьких? Це повна нісенітниця. Такої катастрофи не слід би було чекати в двадцять першому столітті, але, на жаль, це сталося.

 П’ята година ранку. Я відчуваю неймовірний холод по тілу та велику сирість. Цю ніч я провела в бомбосховищі. Навколо тільки сльози, страх та розпач моєї родини. Про що думати? Чого чекати? Коли навколо тебе сидять діти десяти років та моляться за спокій… Минуло кілька годин, але нічого не змінилося. Я чую звуки пострілів із сусідніх міст, бачу розчарування в очах бабусі та обурення від батьків. Звісно, вони намагалися мене підтримати та зняти напругу, але це виявилося не так легко, як здавалося. “Що будемо робити? Може за кордон?”, – почула я від мами. Мені аж ніяк не хотілося їхати з країни, але батьки наполягли. На жаль, чи на щастя в той день ми не змогли покинути місто, адже дороги були повністю заповнені машинами. Люди кудись біжать, купують всю крупу в магазинах, намагаються зняти кошти з банківського рахунку, адже розуміють рівень небезпеки. Мені так хотілося все забути, повернутися в нормальне життя, спокійно ходити вулицями та не чекати чогось страшного. Мені ж лише п’ятнадцять! Я дуже юна, аби думати та тікати від таких речей. В бомбосховищі були думки тільки про про те, як вижити в таких умовах. Але ж раніше… Я думала про найкраще майбутнє, що могло тільки бути. Думала про вступ до інших закладів, успіхи в навчанні та уявляла як буду святкувати своє шістнадцятиріччя. Але я змушена сидіти в сирому укритті та говорити сусіднім дітям “все буде добре!”.

Чи насправді буде саме так? Без сумніву! Я впевнена, що коли я вийду із цього страшного приміщення все закінчиться. Люди будуть плакати від щастя та гордості за наших захисників, а не від болю та страху. 

  Ми вистоїмо! Ми переможемо! Без сумніву. По-іншому бути й не могло, адже Україна – сильна держава, українці – згуртована нація, а наші збройні сили України – найхоробріші хлопці та дівчата в усьому світі! Кожного дня ми доводимо, що наш вільний дух – сильна зброя, наша підтримка та згуртованість набагато міцніше, ніж російські ракети. Перемога тільки за нами! Я впевнена, що вийду на вулицю від мирним вільним небом з великою гордістю за свою країну та український народ. Все буде Україна! Слава Україні! 

Вікторія Бондаренко