Герої не вмирають

Щороку 20 лютого — день, коли вшановують пам’ять Героїв Небесної Сотні, а також згадують дні Революції гідності. На Майдані вбили сотні людей з усієї країни, серед яких і жителі Полтавщини. Вони отримали звання Героїв України посмертно та лишились у пам’яті рідних навіки. 

«Небесна Сотня» — збірна назва протестувальників, які загинули на Майдані у грудні 2013–лютому 2014. Найбільше жертв було 20 лютого. Попрощалися із загиблими наступного Дня на Майдані. Там їх і назвали «Небесною Сотнею». Під час прощання лунала пісня «Плине кача…».

Сутичка у Маріїнському парку та постріл впритул — про кременчужанина Ігоря Сердюка

Ігор Сердюк — кременчуцький підприємець, який з перших днів протестів їздив у Київ. Він вступив до самооборони, був знаменоносцем 9 сотні. Майже два місяці пробув на Майдані. Час від часу повертався додому, щоб побачитися з дружиною та донькою.

18 лютого 2014 року став останнім днем його життя. Цього дня відбувся жорстокий розгін мирної демонстрації в Маріїнському парку. По беззбройних людях відкрили вогонь, декількох демонстрантів забили на смерть, а десятки отримали поранення.

Ігор Сердюк та його побратими по сотні відступили на ріг вулиці Інститутської і Кріпосного провулку. Там почали будувати барикаду, незважаючи на постріли, кров та сирени десятків машин «швидкої». На них пішли в атаку силові підрозділи режиму Януковича і беззбройні бійці самооборони зустрілися з ними обличчям до обличчя. Ігор був у першому ряду. Постріл з обрізу впритул… 

У рідному Кременчуці Ігор залишив свій бізнес, захоплення дайвінгом та родину: дружину з маленькою донькою. Посмертно отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» та медалі «За жертовність і любов до України».

Він так вірив у перемогу!

Зі спогадів про Ігоря Сердюка

Звичайний лютневий день. Перехрестя вулиці Інститутської та Кріпосного провулку… Перемир’я порушено, люди відтіснені до станції метро «Арсенальна». Активісти Майдану швидко починають будувати захисну барикаду. Кожен розуміє, що від неї залежить життя сотень людей, які попали в пастку, що їм цинічно приготувала влада.

9-та сотня була дуже стомлена: вони всю ніч охороняли підземні переходи та виходи з метро, побоюючись, що підземкою до Майдану можуть доправити силовиків. Ігор разом з усіма носив мішки з піском. Самооборонці були, як ніколи, беззахисні: у них не було ні палок, ні захисних дерев’яних щитів, ні касок… Адже було оголошено перемир’я і ніхто не очікував збройного нападу, що стався поблизу Маріїнського парку. Зі слів очевидців, колона людей попала у місце поміж тітушками і беркутівцями. Кілька беркутівців почали «бикувати», провокуючи демонстрантів погрозами розправи за допомогою саперних лопаток і зброї. Депутатів, які підійшли із наміром заспокоїти провокаторів, тітушки, ховаючись за спинами міліції, закидали спочатку камінням, а потім у мирних людей полетіли шумові гранати. Після цього, скориставшись панікою, загони беркутівців і тітушок миттєво напали на заблокованих людей.

Барикада була не укріплена й недобудована, але чоловіки намагалися стримати оборону, щоб дати можливість жінкам і людям похилого віку знайти безпечніше місце.

Сили були нерівними. Ігор комусь передав прапор сотні та заходився допомагати оборонятись. Коли він підняв черговий мішок із піском, його розстріляли… Майже впритул вистрілили в обличчя… Куля увійшла в перенісся і вийшла з потилиці за лівим вухом. Свідком цієї трагедії став Назар Михайлюк – сотник 9 сотні, до якої і належав Ігор. Його важлива місія у цій сотні – прапороносець – найпочесніше патріотичне звання в сотні. Ігор пишався довірою побратимів.

Він мав дивовижний талант зводити навкруг себе у коло знайомих таких різних людей, які б у своєму звичному житті навряд чи колись би звернули увагу один на одного. У компаніях і спільнотах, що формувались навколо Ігоря Сердюка з тих чи тих інтересів, усіх неймовірно не схожих між собою людей поєднувало дещо надзвичайно важливе – нікому нічого ні від кого не було потрібно, і, разом з тим, всім було дуже весело, затишно і цікаво.

Коли Ірина, дружина Ігоря, вкотре зателефонувала йому, слухавку взяла медична сестра швидкої допомоги, що везла тіло героя. Саме те татуювання Чегевари, про яке розповів Андрій Тирса, допомогло швидко ідентифікувати його тіло. Телефон і маленьку фотокамеру, якою Ігор фотографував Майдан, забрала міліція і до цього часу не повернула. Мабуть, ведуть ще слідство.

Ігор приїхав до Києва ще 30 листопада, як тільки вранці дізнався про побиття студентів. Після першого грудня став членом загону Самооборони. Сергій Полюхович, куратор Євромайдану від Кременчука, з теплотою в голосі розповів про революційні будні Ігоря: «Він входив до 9-ї сотні, де були люди з Кременчука, Львова та Вінниці. Відважний, відданий, чесний, порядний. Лише кілька разів на день-два виривався додому, щоб побачитися з дружиною та донькою – і знову повертався до справ».

До сумнозвісних подій, як розповіли друзі, він був у Кременчуці, досить відомою людиною із-за своєї активної життєвої позиції. Ще в далекому 1992 році посмів підняти державний прапор на забороненому антивладному заході. У мирному житті Ігор був приватним підприємцем. Він любив подорожувати, залюбки займався підводним плаванням та спортивним дайвінгом. Взагалі був любителем активного відпочинку. 

Кременчук вшанував Ігоря і одну з вулиць назвали його ім’ям. На ній знаходиться військовий комісаріат. Як сказав Сергій Полюхович: «Це дуже символічно й знаково, що на цій вулиці знаходиться військомат, адже молоді люди повинні брати приклад із героя, який добровільно, з голими руками, стояв проти озброєних силовиків, захищаючи гідність цілої держави». 

Меморіальна дошка на фасаді будинку, де жив І.М. Сердюк.
Місто Кременчук Полтавської області, вулиця Першотравнева № 3.

Двадцятирічна донька Ігоря – Ірина, пишається своїм татком, але сильно сумує за ним. 

Ще один наш земляк Андрій Черненко, інженер-технолог – загинув від кулі снайпера, виборюючи своє право жити у вільній країні

Андрій із села Слободо-Петрівка Гребінківського району. За освітою інженер-технолог, працював автоелектриком на станції технічного обслуговування в Києві. Пізніше — у посольстві України в Нідерландах.

Загинув 18 лютого від кулі снайпера. Його доставили з Будинку профспілок до лікарні з проникаючим вогнепальним пораненням. Посмертно отримав звання Герой України, орден «Золота Зірка» та медаль «За жертовність і любов до України». Залишилися дружина та семимісячна, на той момент, донька Яна. Похований герой у селі Слободо-Петрівка. 

Андрію Черненку було 36 років. Він народився на полтавській землі в с. Слободо-Петрівка Гребінківського району. Пізніше сім’я переїхала до Черкас, де й тепер залишились його батьки та брати. Там він закінчив школу, курси газозварників, пішов служити. У Слободі залишилася його бабуся, і вони з татом і мамою часто навідувалися на Гребінківщину, особливо влітку. Там Андрій і познайомився з майбутньою дружиною Оленою Власенко. У її батьків тут була дача, і вони теж кожного літа навідувалися сюди з Києва. Андрій Черненко мав вищу освіту інженера-технолога, отримав її заочно, закінчивши Національний транспортний університет у 2011 р. Останні 12 років із дружиною Оленою жив у столиці. У 2013 році у них народилась донечка Яна. Олена тривалий час працювала перекладачем у Посольстві України в Нідерландах. Андрій теж жив там чотири роки (2008–2012 рр.). Тому, як живе Європа, бачив на власні очі. Він постійно говорив друзям і рідним: «Я побачив краще життя – без корупції, без злиднів, без свавілля влади – хочу, щоб і ми так жили», – згадує дружина Андрія… 

Майдан 

Коли з Євроінтеграцією не склалося, Андрій, не роздумуючи, почав ходити на Народне Віче. Він не був активним вояком на Майдані, але з листопада кожного вечора приходив туди після роботи на СТО і допомагав чим міг. Достеменно відомо, що він інколи підвозив своїм автомобілем шини на передову та палив їх, будував барикади. Андрій не брав у руки зброю принципово. Казав, що майдан переможе і без зброї, бо майдан вийшов на мирний протест. 

«Майже щовечора після роботи він укладав нашу Яночку спати і йшов на Майдан, – пригадує дружина. – Вдень Андрюша працював на СТО, а ввечері – на барикади. Коли почалися бойові дії, він возив шини на своїй машині. Останнього разу я його проводжала туди вісімнадцятого лютого о дев’ятій вечора. Десь через годину-дві набрала його, але телефон не відповідав». 

Загибель

Рідні телефонували Андрієві усю ніч, а вранці їздили по монастирях, де лежали поранені, зверталися до служби «Євромайдан SOS» … А знайшли – в сімнадцятій лікарні вже з простреленими грудьми… Обставини смерті невідомі. Похований у Слободо-Петрівці. На похорон Героя зійшлося майже все село, приїхали активісти із усієї Гребінківщини. Коли домовину виносили з хати, хтось із друзів Андрія вигукнув «Слава Україні!». А всі присутні в один голос відповіли «Героям – слава!». До цвинтаря за кілька кілометрів тіло Андрія несли на руках. 

«Він був воїном і в мирний час, хоча займався технікою, особливо автомобілями, – каже батько загиблого Микола Черненко. – Коли він служив у армії в Мукачевому, то під час повені показав себе справжнім чоловіком – рятував мирних жителів. Усі, хто виступив на панахиді, дякували батькам за сина-героя. Під час поховання Героя люди співали Гімн України».

Меморіальна дошка Андрієві Черненку на будинку по вулиці Велика Васильківська, 114  у якому до своєї трагічної загибелі мешкав Андрій з родиною.

Срібний хрестик

Присвята Андрію Черненку

На душі – ще рубці від ран,
Та любов йде крізь зими й весни…
Виряджаючи на Майдан,
Одягла йому срібний хрестик.

Срібний хрестик – це оберіг,
Хай примножиться його сила.
На Майдан – із усіх доріг,
Тільки кулі людей косили.

Люди ж мирні – мов зграя птиць,
Всі злетілись отак, без зброї,
Та із вікон, з дахів, з бійниць
Вже націлилися в героїв.

Наполоханий сніг метавсь,
Наче пір’ячко з крил побитих.
Благородна у них мета:
Небо й сонце, і вільно жити.

Срібний хрестик. Тепло на нім
Ще не вистигло з рук коханих.
І здавалось, усі святі
Вийшли з храмів – і тут, на Майдані.

Тиша більше лякає, ніж грім.
Кадри моторошні з екрана.
Ні дзвінка! Цілу ніч цей стрім…
Срібний хрестик прилип до рани…

До собору летіла… – Де?
Перебита пташина зграя.
Срібний хрестику! День гряде!
Та герої не помирають!

Із циклу поезій «Безсмертні».

Автор – Ганна Дудка

Ігор Сердюк, Андрій Черненко як і тисячі інших полеглих українських патріотів назавжди залишаться у пам’яті нащадків як символ незламності, мужності й героїзму.

Вони назавжди залишиться у пам’яті кожного з нас.

Ярослав ЖУРАВЕЛЬ