Історія однієї душі. Війна. Евакуація.

– Настя, чекаю тебе дома, ми їдемо на вокзал…

Саме так, почалася нова частина мого життя, зі звичайного дзвінка мами.

Швидко узявши в АТБ печиво та горіхи у дорогу, я побігла додому, не встигнуши навіть запам’ятати звичайну для мене дорогу. На пам’ять.

Мій будинок запам’ятався для мене повітряною тривогою. Під час 30-хвилинних зборів на вокзал, зустрічі з бабусею і того моменту, як ми сиділи та разом ховалися у ванній. Ще декілька годин назад я відносила речі для біженців з Харкова, і навіть не могла думати, що скоро я також покину свій будинок, залишивши тата, бабусю, дідуся та білу кішку, яка втішала мене під час перебування вдома.

З нами на вокзалі окрім полтавців, була неймовірна кількість харків’ян, які покинули свій дім, як і ми, тільки хтось може повернутися туди, а більшість з них, скоріше за все, залишилися без будинків.

Після 6 годин очікування на холодному вокзалі, ми з мамою і маленькою сестрою змогли сісти у потяг-купе. Разом з нами їхали ще п’ять харків’ян, але як би це не здавалося жахливо та не комфортно, через два дні з розповіді однієї моєї знайомої вони змогли потрапити у потяг лише на стоячі місця в тамбурі, а в кожному вагоні-купе знаходилося по 16 людей.

Наш потяг йшов через Київ, всього на відстані декількох кілометрів пролунали декілька вистрілів та ракетних ударів. Ми, які ніколи не бачили цього раніше, та велика кількість біженців, які вже бачили цей жах, були у великій паніці. Але працівники нашої залізниці найкращі, бо вони жодного разу не піддавалися паніці, та кожного разу під час повітряної тривоги давали нам правильні вказівки. Вокзал у Львові запам’ятався для мене назавжди. Це була найбільша черга, яку я бачила у своєму житті. Вона починалася з вулиці та закінчувалася невідомо де. Людям постійно ставало погано, багато не дотримувалися черги, деякі стояли там більше доби, у найкращому випадку сиділи на сумках чи валізах, якщо хтось вийшов з черги, назад могли не пустити навіть рідні, бо від кожної людини, яка стоїть попереду, залежить коли ти зможеш сісти у потяг – зараз, через 5 годин, через 10, завтра, післязавтра… Та, скоріше за все, якщо б у цей час була повітряна тривога, мало хто вирішив би піти в укриття. У черзі люди усім натовпом кликали лікарів, якщо комусь ставало погано, волонтери постійно допомагали чим могли, особливо родинам з немовлятаами, по декілька разів приносили їжу та воду.

Та ось, нарешті, пройшли ці жахливі години очікування потягу на вокзалі у Львові, ось я маю можливість поїхати у Польщу, але бачу, останні чотири сидячі місця для нас, а люди все заходять та заходять у потяг, і тоді у цьому вагонні усі починають сідати на підлогу, хтось має можливість лягти, а комусь залишається лише стояти.

Життя у потязі зі Львова до Польського міста Пшемисль, який йшов більше 20 годин, замість звичайних 3-4-х. На середині дороги, у Львівській області, нас зупинили посеред поля більше чим на 12 годин. У цей час трапилося багато сумних історій. Які були пов’язані зі смертю тварин, людськими хворобами, проблемами з їжею та водою, але в той час для всіх було найголовніше дістатися до Польщі, і ми змогли зробити це! Хоча й раніше ми не були знайомі ні з ким, але люди постійно допомогали один одному, намагалися зробити фейкову евакуацію, щоб вивести хвору жінку, приносили один одному їжу, коли була можливість, допомагали під’єднати роумінг та робили усе, щоб ці години стали хоч трохи легшими.

У Польщі та у Німеччині волонтери та звичайні жителі постійно допомагали та продовжують робити добро усім чим тільки можуть.

Але ці пригоди, які я пережила під час перетину кордону, ніяк не можна порівняти з тим, що зараз відбувається на території моєї країни, мого міста, області. Я хочу та буду допомагати після перемоги. Обов’язково, скільки зможу.

Анастасія Примаченко