Історія однієї душі

Мене звати Аня. Мені 16 і я вимушена була виїхати зі свого міста за кордон. Жарти про те, що війна переноситься як кінець світу в 2012 році перестали бути жартами 24 лютого – дата, яка назавжди залишиться в нашій пам’яті.

Четвер. Я прокидаюсь о 6 ранку від дзвінка свого хлопця, який каже, що чує канонади. Телефон розривається від повідомлень, я нічого не розумію, але чую як пролітають літаки. Того ж дня всі мої знайомі виїхали за місто. Буденні справи відійшли на інший план, як і в принципі все, що залишилося від минулого життя. Щоденний скролінг стрічки новин став нормою. І ось, коли небезпека почала рости: мародерство, збивання дронів, захват атомних станцій… Ми з мамою почали задумуватися про те, щоб сісти на евакуаційний потяг і поїхати за кордон.

14 березня, понеділок. Ми вже їдемо до Львова, сидячі в теплому купе, попередньо наслухавшись історій людей, які буквально вчора спали одне на одному в холодних потягах. А нам неймовірно пощастило! Їхали ми через Київ, запитали у провідника чи стріляють там? На що нам відповіли: «Дуже…» За весь час поїздки ми майже не спали, боялись пострілів або чекали поки до нас в купе хтось підсяде. Доїхали без перешкод. По приїзду до Львову ми були вражені. По-перше, на вокзалі всюди просто на сумках сиділи люди, які були охайно вдягнені, але виглядали дуже змученими. По-друге, на площі було надзвичайно багато біженців, волонтерів, координаторів, організація «Червоний хрест», купа палаток, в яких пропонують безкоштовну їжу та напої. Отже, взявши каву і бутерброди, ми встали у довжелезну чергу до міжнародних автобусів. Підійшовши ближче, людей в черзі почали рахувати і ми дивом потрапили в число 50 чоловік, які їхали останнім безкоштовним рейсом. Коли ми встали в чергу до самого автобуса, нам оголосили, що мами з дітьми будуть їхати окремо. Як виявилось пізніше, ми їхали до Польщі, а потім через розподільчі центри можна було виїхати далі (Німеччина, Франція, Чехія тощо). На польському вокзалі теж було багато волонтерів, серед яких були й українці. Там був організований пункт приготування їжі для біженців, де працювали молоді дівчата та хлопці з різних куточків України, які самі так само нещодавно сюди евакуювались. Насправді поляки виражають нам велику підтримку, і зараз не іде мова про політичну допомогу або гуманітарну, вони особисто приходять і буквально за їжу просто допомагають українцям. За що ми їм не МАЄМО, а просто ПОВИННІ бути вдячними.

У той же день в касі нам взяли безкоштовні квиткиидо Праги, але дата відправлення була на наступний день, тому було прийнято рішення відправити нас в хостел. Це був колишній великий торгівельний центр, всередині якого були розташовані десятки ліжок, а по периметру знаходились пункти видачі одягу, засобів гігієни, їдальня і душова кімната. Переночувавши, о 6 ранку, ми відправились на вокзал. Згодом сіли на потяг і поїхали до столиці Чеської республіки. Дорога виявилась непередбачуваною, від потяга відкріпляли вагони і приєднували інші. Людям без попередження доводилось пересуватись по потягу, було багато паніки. Але в цілому ми нормально дісталися до пункту призначення. Потім була поліція, оформлення візи, поселення…

Нас розмістили в будинку, який раніше був призначений на випадок ізоляції хворих на ковід. Білі стіни, реанімаційні ліжка, смуток, страх перед невідомим…

Зранку кімната вже не здавалась такою страшною, а пізніше ми її обжили, намагалися зробити затишною, поставили квіти на підвіконня. Життя почало налагоджуватися. Ми почати адаптуватися, заводити нові знайомства, вивчати місцевість, культуру, звичаї. Чехи виявились дуже комунікабельними, чуйними людьми. Вони завжди раді щось підказати чи допомогти. Я була приємно здивована.

Переживши все це і сидячи зараз в теплій кімнаті, вже давно не чувши пострілів чи сирен, розумію, що у світі є добрі люди, які готові допомагати. Ми приїхали сюди, не витративши жодної копійки. Я не припиняю гортати стрічку новин і переживати за моїх близьких, які залишились вдома, хвилюватись за хлопців на фронті… У мене є не лише надія, а і впевненість у нашій армії, я знаю, що нам під силу здолати ці нелегкі часи. Мною зараз керує мрія. Мрія жити у вільній країні, відбудовувати її, творити і підіймати її на вищий рівень. Я хочу бути її частиною. І мені ніхто не завадить це зробити.

Анна Зарудська