«Нам необхідно перемогти як у війні, так і в мирі» – інтерв’ю з лідером «Революції на граніті» Олесем Донієм: про українську мрію, дерусифікацію та Мамая.

На початку лютого до Полтави з презентаціями двох книг завітав Олесь Доній –  український журналіст, телеведучий, політик, громадський та культурний діяч. У дводенному турне по місту він побував у декількох закладах, де представив видання «Сковорода і Ми» та «Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя». 

Видання «Сковорода і Ми» містить збірку статей 40 авторів під редакцією Олеся Донія. Він також є автором книги «Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя».  

Також Олесь Доній прибув у складі делегації з членів експертної ради з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при Міністерстві культури та інформаційної політики України. В спільній нараді представників уряду, полтавської обласної влади, представників громадськості з Полтави та Києва місцевій владі був висунутий ультиматум – протягом місяця почати процес демонтажу російських символів з публічного простору.

Проте навіть попри тотальну інертність Полтави у процесах дерусифікації, головним героєм цього тексту є саме пан Олесь Доній. Мало хто знає, але до того як Україна здобула свою незалежність, в Києві відбулася студентська «революція на граніті» – подія, що стала однією з ключових в здобутті нашою держави незалежності. 

Олесь Доній був одним  із лідерів і організаторів студентського руху України кінця 1980-х — початку 1990-х років. Саме тому напередодні річниці повномасштабної війни «Полтавська Думка» поспілкувалася з Олесем на тему української мрії, Мамая, дерусифікації та власне «революції на граніті» . Не забули запитати й про книги, тому – читайте далі.

Розкажіть про книжки «Сковорода і Ми» та «Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя» – про що вони й в чому їхня суть і цінність?

Все своє життя займався громадсько-політичною або культурною діяльністю, і на якомусь етапі стало зрозуміло, що лише одне поширення української мови або української культури, або ж політичні вибори без світоглядної реформації в суспільстві не діють, цього замало. Я почав аналізувати успішні країни, успішні нації з їхніми світоглядними ідеями й внаслідок цього і виникла концепція 25 сходинок до суспільного щастя, як пропозиція до опанування нових світоглядних цінностей: дещо з них з нашого минулого, а дещо те, що, на жаль, у нас не є пошаною. Але ці ідеї свого часу стали проривними для країн Європи. 

Оскільки одинаку достукатися до суспільства набагато важче. Я розробив систему залучення багатьох інтелектуалів до цієї світоглядної реформації. Таким чином виникла серія книжок, де б пояснювалася основа цієї світоглядної реформації в суспільстві. Першою була «Трансформація української національної ідеї», потім була «Культура діалогу», а зараз «Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя». 

Наступна книжка – це теж розрядність світоглядної реформації. Недаремно півтора року тому ми з колегами організували Всеукраїнський комітет «Сковорода 300», зробили серію заходів і внаслідок цих заходів й вийшла книга – «Сковорода і ми». 

Чому в поєднанні зі Сковородою?Тому що дуже часто в концепції 25 сходинок експерти кажуть що це модернізації ідей Сковороди. Там насправді багато ідей від Сковороди й Шевченка, але є й ідеї, які долучив я, відштовхуючись від світового досвіду. 

Тому для книги про Сковороду я взяв назву «Сковорода і Ми», «Ми» причому з великої літери – амбітно й нахабно, але в розумінні, що ми рівнозначні зі Сковородою. Я вважаю, що ми українці вільні люди, а значить ми маємо право на власні ідеї й наших попередників ми шануємо за те, що вважаємо вартим шанувати, можемо поставитися до чогось критично, а можемо розвивати їхні ідеї. 

Відповідно в цій книзі є як фанати Сковороди, так і антифанати, які писали, наприклад, що він, не приховуючи, писав здебільшого російською мовою, або, що коханням всього життя була не жінка, а учень, або те, що він не схиляв голову перед царицею, і не проявляв автономістських прихильностей, в час, коли ліквідовувалися козацькі воїнства. Все це написано одночасно з любов’ю й зі зневагою до Сковороди.

Другий аспект в тому, що ця книга значною мірою про війну, Коли я звертався до майбутніх співавторів, дехто мені казав “а я можу щось про Сковороду писати, коли в мене одна на серці війна”, а я кажу “якщо в тебе на серці війна, пиши про війну”. 

Якщо ми говоримо про Сковороду, як про “філософію серця”, то те, що у людини лежить на серці – це і є Сковорода, тому це й означає, якщо у тебе на серці війна, то ти напишеш про війну. 

Виходить, що одна книга передвоєнна, але більш мирна, а книга про Сковороду просякнута війною, як це не дивно. Всі ці книги з одного набору, яким повинні сприяти світоглядні реформації й це працює в системі, всі “сходинки” працюють в системі, лише ті, хто сприйняв всі 25 “сходинок”, можуть говорити, що він сприйняв концепцію. 

Що для вас є українська мрія, як її досягти, і скільки на це часу потрібно?

Все достатньо просто. Я перед собою ставив три глобальні цілі протягом життя. Перше – я ще в школі почав боротися за незалежність України. Я свідомо йшов в монастир, тому що думав, що там є залишки підпілля. Підпілля не знайшов й почав робити все самостійно. Це була мрія: незалежна Україна і я думав, що це займе 20-30 років. І я готувався до тюрем, таборів. 

Наступна мрія – це поширення української культури після досягнення незалежності. Було прийняте спільне рішення Компартії й Народним рухом, що ми мали право балотуватися до Верховної ради як студентські ватажки, тому я присвятив два десятиліття різноманітним акціям у сфері культури. Відкрив перші безоплатні курси української мови в Києві та Харкові Я робив фестивалі, причому різноманітні, для кожного регіону я знаходив щось своє, робив різноманітні культурні й музичні акції, випускав літературні журнали, книги й таке інше. На якомусь етапі стало зрозуміло, що все це, це добре і потрібне, але цього замало. 

І так прийшло розуміння, що третя мрія – це світоглядна реформація.Я зрозумів, що таке для мене українська мрія, і в чому відмінність моєї концепції від попередників. Там на головне місце ставиться держава, боротьба за українську мову, за українську державу. А я кажу, що це не мета, а засіб, що українська держава це добре, ми за неї боронимося. Але якщо це засіб, а не мета, тоді що ж мета? А мета – це щастя кожного українця. 

Щастя це індивідуальне поняття, ми не маємо права нав’язувати нікому, це можливо лише в тоталітарному суспільстві. Тоді я створив світоглядний термін «суспільне щастя». Отже, ми можемо всі разом створити передумови для щастя. 

Для того, щоб ми відчували це щастя, потрібно, щоб перестали літати російські бомби, а це забезпечення цілісності кордонів. Щоб винести дитину з пологового будинку, повинна бути належна система охорони здоров’я, для того, щоб людина могла забезпечити себе, повинна бути належна зарплата і так далі. . 

Відповідно мрія, насправді – це бути щасливим, для кожного українця й українки, і для мене це дія персонально здійснена, бо я прийшов до розуміння, що я щаслива людина. 

Але це можуть сказати небагато українців і для мене це була дивина, коли я дізнався, що згідно зі статистикою більша частина українців не люблять свою роботу. Правом на щастя довгі роки у нас володіли представники політичних або економічних еліт у вже незалежній українській державі. 

В цьому відмінність моєї концепції від всіх попередників, які як і ми думали лише про необхідність створити державу, як ми у 80-х роках. Я теж думав, як буде українська держава, то ми будемо забезпечені всім, але держава є, а щастя немає. 

Відповідно ця концепція радикально відрізняється від попередніх питань, але концепція, яку ти не сповідуєш – не є чесна.Тому, в першу чергу, все що я пишу, я пишу для себе, відповідно я й сповідую “25 сходинок” для себе. 

Моя концепція лише одна з кількох, тому є право на вибір. Це теж наближає людину до щастя, коли у неї є право на вибір.

Чи є у вас якесь бачення щодо того, скільки часу потрібно для українців, щоб досягти цього щастя?

Скільки часу – залежить від кожного персонально. Мені знадобилося 50 років для усвідомлення цієї концепції. Раніше я слідував тим самим пунктам, але сформулював це пізніше. 

Для цього не повинний бути якийсь термін, людина може прочитати й відразу сприйняти, а вчитися кожному пункту ми можемо все життя, кожен пункт не є одномоментним, це концепт на все життя.

Відходячи від теми книг, ви боролися за формування незалежності, були головою української Студентської спілки, а потім були співголовою Загальноукраїнської студентської спілки й стали лідером «Революції на граніті». Розкажіть, будь ласка, про цей етап свого життя

Довідка. Студе́нтська револю́ція на грані́ті (або Революція на граніті) — кампанія широкомасштабних акцій ненасильницької громадянської непокори, заздалегідь організована українською молоддю, переважно студентами. Протести тривали з 2 по 17 жовтня 1990 року в УРСР. Стрижнем протестних подій було студентське голодування на площі Жовтневої революції в Києві (нинішньому Майдані Незалежності). Протести завершилися підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту.

«Революція на граніті», що була повністю організована силами студентства, мала на той час небагато аналогів у Європі, зокрема студентські протести у Франції 1968 року. Прямим наслідком київських протестів була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та виконання низки вимог мітингувальників. Ці акції та голодування відіграли важливу роль у становленні незалежності України.

Незважаючи на обіцянку не притягувати до кримінальної відповідальності учасників протестів, було відкрито кримінальні справи, зокрема Олеся Донія кинули до Лук’янівського СІЗО, а звільнили згодом під тиском громадськості.


Мій дід сформував відчуття справедливості у родині, тому інших варіантів як боротися за незалежність не було. Ще у середній школі я усвідомив, що є несправедливість до української нації, тому, в дев’ятому класі я посадив маму на кухні й сказав, що вступатиму в університет Шевченка, потім мене виключать, буде обшук і потім мене посадять. 

У 1988-му році виключили з університету, в 1990-му році був обшук, а в 1991-му посадили в тюрму – я вважав, що я їх попередив. А йшов в університет я вивчати українську мову (бо в нас не розмовляли українською) і шукати підпілля. Я не знайшов ні того, ні того, тому знадобилося кілька років, щоб у нас знайшлось хоча б якесь середовище. 

І це сталося, проте завдяки тому, що на мене написали публічний донос, бо на третьому курсі (1988 рік) я спробував зробити диспут на тему того, чи був голодомор в Україні. Так про мене дізналися люди з інших факультетів й самі почали підходити. 

І ми почали створювати структуру. Ми поставили за мету підняти загальноукраїнський студентський страйк, бо вважали, що одинаки неспроможні здобути незалежність і потрібен масовий рух. Це було нашою фішкою й відмінністю від народного руху інших організацій. 

До речі, «Революція на граніті» це не перша спроба. Перша була 21-22 лютого 1990 року – невдалий страйк, закінчився  тим, що 50 наших активістів посадили.Тоді я зрозумів, що звичайні акції не діють і розробив систему оригінальних акцій: поставити намети на майдані й захопити університет.

Чому студенти стали рушійною силою цих змін, що вас мотивували на той час та як ви оцінюєте сьогоднішніх студентів, чи є якась різниця?

Нам завжди казали, що нам пощастило, що нам не встигли зламати хребти. Крім того, ми вчасно виявили агента «кгб», відповідно те, що я придумав, ми встигли втілити. 

 Ми не узгоджували співпрацю, я за пів року львів’янам сказав тільки саму ідею голодування, ані вимог, ані лідерів керівництв ми не узгоджували, вони приїхали за день до акції й все інше ми узгодили за п’ять хвилин. 

Перші три вимоги писав я: це перевибори Верховної Ради, націоналізація майна та відмова від підписання нового союзного договору. А дві інші вимоги привезли вони – це відставка прем’єра, та вимога про те, аби юнаки України служили в армії в межах України. 

Тому запропонували об’єднати вимоги і всі 5 вимог підтримували й кияни й львів’яни, незалежно від персонального ставлення до них. 

Ми не змагалися між собою. Ми запропонували зробити спілку, вибрали співголову, а щоб показати, що Україна соборна, вибрали ще одного представника зі східного регіону, хоча тоді в нього було в організації всього пару людей, але нам було важливо показати, що у нас соборна країна, і це був технологічний і дуже важливий крок. 

В чому відмінність студентства взагалі? Це був єдиний раз з трьох майданів, коли студентство самостійно придумали акцію, керувало нею, вело переговори й завершило її. 

Рівень коштів в українській політиці в зараз в рази більший, бо ми могли дозволити собі зробити революцію лише за стипендію. А в нинішніх студентів більше можливих реалізацій ніж було в нас і саме тому у нас більше енергії йшло в політику. Зараз люди можуть більш відпочивати, виїжджати за кордон, вільно найматись на роботу, але всі ці речі були неможливі в СРСР, або ж мінімізовані. 

Коли ви проводили й реалізовували цю революцію, чи могли б ви уявити в той час сценарій, через який Україна проходить зараз? Яким ви взагалі тоді бачили розвиток України?

Після досягнення незалежності у нас була уява, що це все, це успіх. На жаль, виявилося, що в незалежній Україні, ті хто повинні відповідати за безпеку можуть й відрізати голову нашому товаришу, а відрізали голову наші українські міліціонери – не з СРСР, не заслані з Москви, а міліціонери, які по закону повинні захищати українських громадян. 

Ми такого не очікували, ніхто не міг передбачити це. Якщо говорити про безпеку, то українська держава відмовилася, під тиском звісно, від зброї ядерної, пороздавали танки, хто це робив? 

Ось і бажання особистого збагачення взяло гору в українській армії, ніж патріотизм. Ще в концепції, які затверджувалися українською владою, не походило, що Росія – це імовірний ворог. Тобто українські стратегічні конституції неспроможні були в цьому розібратися. 

На жаль, рівень свідомості суспільства в державі це завжди відображення влади. 

Хочу запитати про міліціонерів, військових чи політиків які умовно били студентів як ви, різали літаки і так далі. Чим це пояснюється? Що має статися, скільки часу пройти, щоб рівень свідомості у більшої частини населення став вищим?

По-різному. Не замислювалися, чому Словенія швидше виборола незалежність? Значною мірою, тому що у них ці світоглядні реформації відбулися раніше. В нас національна ідея була лише держава і мова. Тому тут питання – чи всі “сходинки” працюють разом. 

Ви можете боротися за державу і навіть вибороти її, але якщо ви не дотримуєтеся інших “сходинок”, то це не буде держава, яка забезпечує суспільне щастя. Держава може бути демократична, монархічна, республіканська, нацистською, фашистською, комуністичною, держава може бути різна. І те і те може мати назву українська держава. 

Знову прийшли до розуміння світоглядної реформації як системи, або держава працює системою, або ж держава просто буде існувати, але чи комфортною вона буде для українців? 

Питання крім війни, це ще перемагати в мирі, а для вирішення миру потрібні світоглядні реформації. Це те, що усвідомили фіни. Навіть програвши у територіальній війні, вони перемогли у СРСР, а тепер у Росії. Це успішна, щаслива нація, набагато заможніша, аніж Росія, яка формально називає себе спадкоємицею СРСР і переможницею в трьох війнах з фінами, але фіни їх перемогли в мирі. А нам необхідно перемогти як у війні, так і в мирі.

У своєму анонсі ви говорили також про процеси дерусифікації та декомунізації в Полтаві. Чому взагалі дерусифікація важлива, чому вона на часі і що не так з Полтавою?

Для нас була дивина, що найважче виявилося не з Харківською міською радою, не з Одеською, а саме з Полтавською, Ми проводили конференцію з Полтавською міською радою і намагалися пояснити про необхідність вилучення з публічного простору всіх імперських символів, що вони є маркерами для Кремля, що там, де є російські символи, то туди прийде російський танк, 

Вони є також отруйними для місцевого населення, виховуючи молоді покоління в дискурсі переваги російської культури. Тому ми їх пропонуємо винести з публічного простору, можливо там, де на них можуть дивитися науковці, але не там, де вони можуть бути отруйними. 

Тому ми запропонували зробити виїзні засідання, на це погодилися члени спеціальної комісії при Міністерстві культури. Ми зробили спільну нараду, де був обласний голова, заступник військової адміністрації, які повністю нас підтримували, заступник міського голови сказав, що вони готові, але не сильно буду працювати в цьому напрямку. Був ще чиновник з міської ради, який наговорив відвертої брехні. Він намагався в наступальному спічі з одного боку говорити про пам’ятку національного значення, через що вони не можуть прийняти ніяких рішень, а, по-друге, про пам’ятку місцевого значення. 

Але чомусь одну пам’ятку місцевого значення вони пропонують перенести на поле Полтавської битви, а іншу пропонують просто перейменувати. Тобто до двох пам’яток однакового рівня у них різні підходи. 

До виступу цього чиновника я думав, що ми йдемо до розуміння, а після його виступу я зрозумів, що ми йдемо в агресивне несприйняття. 

Яким ви бачите майбутнє України?

Воно може бути різноманітним. Воно може бути як позитивним, оскільки в моїй уяві, це буде територія, де кожен українець та кожна українка буде мати своє право на щастя, а для цього потрібно буде працювати над собою, а може бути Україна й в такому стані як ці 30 років, де право на щастя буде лише у представників еліти і це вибір самих українців. 

Нам ніхто ні депутатів, ні з президентів, ні з Москви, ні з Брюсселів, ні з Вашингтону на парашуті не перекине, Полтава ж сама обрала Мамая, а Київ обрав Тищенко, і це був вибір, а потім забувати про це і удавати, що не причетний… Потрібно вчитися, в нас екологічна криза, а хто це робить, як не самі українці. 

І так і по кожному параметру. У нас дуже багато проблем. Проблема з Росією – це теж неналежне ставлення еліт до армії й манія до самозбагачення. А у нас до влади йдуть з різних фракцій, партій, з різними кольорами для того, щоб незаконно збагачуватися. 

Якщо знову будуть такі реалії, то ми й так і будемо програвати конкуренцію полякам. Перемога у війні – це лише перший крок, а далі безліч варіантів шляху. Я хочу позитивного і я хоча б щось для цього роблю. Я пропоную «25 сходинок», але вибір залишається за кожним українцем чи українкою.

Юрій ДРОГА