«Один боєць надіслав мені смс-ку такого змісту: «Завдяки розписаній вами лавці я на війні лишився людиною»

Розмальовані у веселі кольори нехитрі меблі волонтерки з Полтави Зої Воронянської розійшлися всією лінією фронту.

«Я, мабуть, розповідала, що розписала цілий самоскид лавок і столів. І всі вони помандрували на фронт. То була мандрівка в один кінець, тобто мої роботи ніколи не поверталися. А тут хлопці вирішили зробити мені подарунок — привезли розмальовану мною лавку, яка протрималася на війні 2,5 року. Довгий час вона була під обстрілами в Авдіївці, потім з одним бійцем переїхала до Краматорська й радувала військових, яким потрібно було перевести погляд на щось приємне після чергування. І ось тепер знову опинилася в моїй домівці, — розказує Зоя Воронянська історію однієї своєї роботи. — До речі, один боєць із Полтави з позивним «Професор», який служив у батальйоні «Золоті ворота», що потім влився до полку «Київ», якось надіслав мені sms-ку такого змісту: «Завдяки вашій лавці я на війні лишився людиною». І це, мабуть, найвища похвала за всі ці роки неоголошеної війни. Якщо принаймні в одного вояка розписана лавка викликала такі емоції, отже, моя творчість недаремна». 

«Хотілося хоч трохи зігріти душі наших вояків»

До воєнного протистояння на Сході України пані Зоя, за її словами, жила собі звичайним життям. Але коли в наш спільний дім постукала біда, зрозуміла, що просто не може стояти осторонь. Так із перших місяців збройного конфлікту в кабінеті № 118 Полтавської облдержадміністрації разом з іншими небайдужими полтавцями почала збирати гуманітарну допомогу нашим військовим на фронт. Фізично все це було не так легко — доводилося тягати важкі мішки, ящики з консервацією тощо. 

«У цей період пережила два мікроінсульти. Та й після цього не зупинилася, знову повернулася до нашої дружної команди волонтерів. І, мабуть, у нагороду за це Господь дарував мені особливий дар — я почала розписувати меблі. Хоч до цього малювала хіба що в середній школі», — ділиться моя співрозмовниця.

Усе почалося з того, що якось у поле зору пані Зої потрапила лавка, яку змайстрував її покійний батько, котрий був талановитим теслею. Чимало його дерев’яних меблів ручної роботи й досі тішать око в будинку подружжя Воронянських. Жінці спало на думку розмалювати ту лавку й передати нашим бійцям на передову. 

«Створюючи на дерев’яній поверхні яскравий малюнок, хотілося хоч трохи зігріти душі наших вояків, аби вони відчули, що ми про них не забуваємо, — пояснює волонтерка. — Розписування батькової лавки полилося настільки легко, що я просто диву давалася. У підсумку перша розмальована лавка опинилася в тодішньому батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення «Золоті ворота», якому ми на ту пору допомагали. Військові із цього батальйону якраз їхали через Полтаву, тож ми вночі вивезли їм на автотрасу Київ—Харків зібрану нами передачу від полтавців. Разом із нею поїхала на фронт і моя пробна лавка. Після цього із завмиранням серця чекала, як на неї відреагують бійці, бо я ж не професійна художниця. І от нарешті одержала повідомлення з фронту. Виявилося, командир, побачивши мою роботу, заявив: такій красі тут не місце, передамо цю лавку на виставку, присвячену героям АТО, до Національного музею історії України у Другій світовій війні, що в Києві. Отак перша розписана мною лавка одразу ж потрапила до музею». 

Потім було багато інших розмальованих рукою пані Зої меблів, які відправилися на фронт. Коли художниця-самоучка зрозуміла, що її роботи справляють неабияке враження на інших, у хід пішло все, що можна було розписати: столи, табуретки, скрині й навіть звичайні дощечки. А одного разу вона розмалювала навіть віз. Нерідко жінка замовляла меблі за власний кошт, причому віддавала перевагу компактним, тим, що складаються. Водночас багато хто й допомагав їх придбати. Якось з однієї з виправних установ волонтерці передали цілий самоскид зроблених на совість столів, лавок, табуреток. Отепер уже було де розгулятися її творчій фантазії. 

На фото: Зоя Воронянська посеред розписаних власноруч меблів, які іще чекають на своїх власників.

«Столи й лавки завжди були основою української хати. Нині останніх багато хто позбувається. Я ж, розписуючи їх, тим самим даю їм друге життя. З однією з розписаних лавок пов’язана цікава історія, — пригадує Зоя Воронянська. — Якось керівник нашої волонтерської організації Наталія Костіна, котра часто возить гуманітарну допомогу нашим воякам на передову, повідомила, що хату, в якій стояла та лавка, розбомбили (здається, то було в Зайцевому). Хлопці, на щастя, вціліли, однак лавка, мовляв, «накрилася». А через деякий час телефонує й не може стримати радості: «Зою, хлопці передзвонили й уточнили, що твоя лавка вціліла». Для мене то була одна з найбільш зворушливих історій за весь час моєї волонтерської діяльності». 

Іще одним приємним повідомленням для волонтерки стало те, що одну з її робіт у зоні воєнного протистояння хтось тишком-нишком «позичив». «Про це розповіла мені моя приятелька Таміла, котра також була волонтеркою, а потім пішла на фронт, гідно представляючи нашу організацію на передовій. Найцікавіше те, що то була не якась особливо цінна чи практична річ, яку можна застосувати в побуті. Ні, комусь приглянулася звичайна розмальована дощечка, яку я передала на передову. Почувши про це, неймовірно зраділа: дякувати Богові за те, що хтось гідно оцінив навіть мою маленьку роботу. От такі курйозні речі бувають, — посміхається Зоя Воронянська й додає: — Коли передаю хлопцям розписані столи, єдине, про що прошу: щоб за можливості ніколи не ставили на них випивку — навіть у свята». 

Для Господа немає нічого неможливого

«Із часом з Божого благословення почала розмальовувати меблі й для церков, — продовжує свою розповідь пані Зоя. — Я є прихожанкою Свято-Миколаївського і Свято-Успенського храмів Полтави, тож не дивно, що розписані мною речі найперше з’явилися саме там. Коли великодньої ночі пішла освячувати паску до Свято-Успенського собору й побачила там власноруч розписані столи, які додавали святкової атмосфери, повірте, кращого Великодня не було в моєму житті. Багато моїх робіт розійшлося й по інших церквах. Скажімо, одну з них передали священнослужителю з Луганщини — отцю Володимиру Мадлені, який першим разом зі своїм невеликим приходом перейшов до Київського Патріархату, другу — митрополиту Київському і всія України Епіфанію. Одну з лавок, розписану за словом Кобзаря, подарувала до Канівського музею Тараса Шевченка. А розмальовану табуретку влітку презентувала Леонілі Пітулей із Канади — рідній сестрі Мирослави Плешкової, яка очолює полтавську волонтерську групу «Невтомні бабусі». Пані Ліна — велика патріотка України, котра багато років, відкладаючи власні кошти, допомагає як нашим військовим на фронті, так і сім’ям, де виховуються діти-сироти, батьки яких загинули в цій російсько-українській війні. Я передала їй невелику розписану табуретку для храму в місті Едмонтон, де зазвичай збираються представники української діаспори. Нехай це стане для них спогадом про рідну землю». 

А скільки розписаних Зоєю Воронянською речей розійшлося всією лінією фронту, годі й порахувати. За приблизними підрахунками волонтерки, близько ста. А якщо брати до уваги ще й дощечки, на яких вона малює картини, то значно більше. «Часто розмальовані меблі відвозила на фронт разом із гуманітарним вантажем Наталія Костіна. Сама я їздила в зону АТО/ООС лише тричі, бо здоров’я підводить. У мене зберігся фотознімок, на якому мої лавки з автомобіля майже на передньому краї фронту вивантажує Олексій Кабушка, котрий належав до нашої волонтерської команди. На превеликий жаль, його життя обірвала страшна хвороба, — зітхає пані Зоя. — Проте він назавжди лишиться для мене взірцем того, якою має бути справжня людина». 

Зоя Воронянська мріє, аби її розписані меблі були в кожній військовій частині, яким досі допомагає їхня волонтерська команда, бо, попри те, що бійці вже мають краще забезпечення, вони все одно багато в чому відчувають потребу, особливо ж в увазі, турботі, вчасно сказаному теплому слові. При цьому вдома в неї чимало таких робіт, із якими їй важко розлучатися. Вони осідають в одній із кімнат будинку, яку волонтерка називає сховищем. Але це, говорить, до пори до часу, поки не знайдуться добрі люди, яким захочеться їх подарувати. «Зазвичай мої роботи веселі, добрі, теплі, — показуючи їх, Зоя Воронянська аж світиться. — Вони мають позитивну енергетику, бо, починаючи їх, завжди молюся. До того ж ніколи не сідаю малювати в кепському настрої. Тут багато квітів, адже наша країна неодмінно має бути квітучою, нерідко присутні українська хата, ставок, млин, півники, кінь — усе, що таке миле нашій душі. Звичайно, це наївне мистецтво, але воно мені дуже близьке, і я в жодному разі не хочу переучуватися».

Щодо фарб, які використовує художниця-самоучка, то з ними, за її словами, пов’язана окрема історія. Спочатку вона пробувала розписувати меблі олійними фарбами, проте вони сохнули місяцями. Особливо затягувався процес узимку. А пані Зої неодмінно потрібно було пришвидшити його. Відтак вона перейшла на акрилові фарби й навіть полюбила з ними працювати, хоч за потреби в малих дозах підмішує й інші. Окрім того, готову роботу покриває дорогим лаком, причому не одним шаром. Від цього вона набуває іще більш виграшного вигляду — аж переливається. Коли вперше це зробила, зізнається, навіть сама здивувалася таким змінам. Зазвичай волонтерка розписує лавку чи стіл за 1—1,5 місяця. Квіти, зауважує, лягають на дерев’яну поверхню швидше, натомість на якісь дрібні деталі доводиться витрачати більше часу. 

«Загалом дуже багато людей сприяють моїй творчості. Одні, знаючи про моє захоплення, підкидають меблі. Із фарбами дуже допомагає власниця магазину для творчості та хобі «Артландія» Ірина Григорова, — констатує Зоя Воронянська. — За це усім їм безмежно вдячна. Як і нашим бійцям на фронті, котрі мене надихають: якби не вони, нічого цього не було б, я, мабуть, так ніколи й не відкрила б у собі цей Божий дар. І якби раніше хтось сказав мені, що хоча б одна моя малюсінька робота потрапить на передову, а тим паче до церкви чи музею, я з цієї людини посміялася б, сказала б: такого не може бути! Але для Господа немає нічого неможливого». 

Ганна ЯРОВА

Інші новини
У Полтаві для будівництва нового ТЦ перекриють вулицю