Софія Безверха – українська блогерка родом із Кременчука. Зараз вона живе в Києві. У соцмережах популяризує українську культуру та мову. У реальному житті – вишиває сорочки, любить приміряти вишиванки та інший український національний одяг. «Полтавська думка» поговорила з Софією. Ми розпитали про її шлях від російськомовного минулого до блогу про українську культуру та те, чому українці хворіють на меншовартість. А також дізналися про те, як Софія розповідає про Полтавщину нормальної людини.
– Чому блог називається «крапка.крапка»?
– Це моя улюблена історія. Навесні 2020 року, у ковідний період, я придумала робити прикраси з очима – брошки, сережки. Хотілося створити сторінку в соцмережі, де я буду показувати свої роботи й розповідати про митців. Отже, почала з назви сторінки. Хотіла використати для назви англійську фразу, але вона виявилася зайнятою. Тому ввела найпростіше слово, яке мені спало на думку. Це було слово «крапка». Воно також було зайняте. Тому я використала крапку як розділовий знак і ще раз написала «крапка». Ця назва була вільна, вона мені сподобалося. Тож подумала, якщо дві крапки перевернути, то вони будуть схожими на очі. Коли мій блог виріс за межі прикрас, і я почала розповідати саме про українську культуру, ця назва залишилася. Зараз люди надають йому сенсу про дві крапки над літерою «Ї» як символу української мови. Назву вирішила не змінювати. Мене вже називають «Крапочка», «Крапка». Люди часто не знають, що мене звати Софія. Тому я змирилася. Хоча на початку мене це неабияк дратувало.
– Ви виросли у зросійщеному місті. З усіма, крім батьків, спілкувалися російською. Як ви трансформувалися в амбасадорку українського? Що до цього підштовхнуло?
– Я не можу сказати, у який момент це змінилося. В університеті я слухала про Розстріляне відродження, про мовні заборони та знищення української інтелігенції. А після пар говорила зі своїми друзями російською, дивилася якихось «Ранєток», ходила на виступи російських гуртів. Тобто це все вкладалося в мене в голові. Тому в певному сенсі я розумію багатьох українців, хоча й намагаюся їх навернути на шлях істинний. Я намагаюся донести, що ненормально бути поза політикою та не мати причинно-наслідкових зв’язків. Адже коли ти знаєш історію України, навіть відносно нещодавніх «совкових» часів, то розумієш, що все повторюється. Так відбувається тому, що ми братаємося з москалями. Поки не позбудемося цієї меншовартості, не повернемося до своєї мови та культури, нас ніхто не буде поважати, бо ми самі себе не поважаємо.
Софія вишиває сорочку
Моя трансформація відбувалася поступово. Та переломним моментом стали 2020-2021 роки. Я тоді мала стосунки з російськомовним хлопцем. Він не мав національної позиції. Тоді я хоч і дивилася в український бік, та не могла повністю повернутися до свого коріння, починаючи з мови та завершуючи долученням до українських традицій. Мене б просто не зрозуміли, а для недоформованої емоційно особистості це було б трагедією. У побуті завжди «стрибала» з російської на українську, намагаючись бути зручною. Поки я не розірвала стосунки, не могла стати собою, як мені того хотілося. Адже це українство завжди жило в мені як спадок від прабаби з Миргородщини, що чудово вишивала та співала традиційні пісні. Прикладом є мама, яка на держслужбі ніколи не переходила на російську в Кременчуці. Саме у 2021 році одного ранку я прокинулася, видалила російську мову з усіх ґаджетів, почала говорити українською з тими, з ким учора спілкувалася російською. Ніхто мене не булив, ніхто не казав, що я селючка. Мало того, почала відмовлятися від спілкування з людьми, які не поділяють моїх цінностей. Я утвердилася в тому, що я – українка, моя мова – українська, моя культура надзвичайно глибока. Але зрозуміти це не можна без знання історії.
Дуже рада, що в мене цей перехід стався до повномасштабного вторгнення. Зараз я є натхненням до сотень тисяч українців, які дивляться мої відео в різних соцмережах. Ці люди діляться зі мною щодня своїми історіями. Хтось почав вишивати, хтось заговорив українською. Хтось дитині заспівав першу автентичну колискову, а дехто за кордоном популяризує все українське, подивившись мої відео. Максимально цінно бути таким прихистком для людей, які ще бояться перейти на українську. Вагаються, не знають достатньо про нашу культуру, щоб із нею асоціюватися.
– У своїх інтерв’ю ви згадували, що люди часто дивуються, дізнаючись про походження. Не очікують почути, що ви з Кременчука. Більшість вважає, що родом із західних регіонів. Як вважаєте, чому так трапляється?
– Я раніше думала, що людям у західних регіонах пощастило народитися українцями. Я в дитинстві українську мову чула лише від своїх батьків: від мами, яка з Миргорода, і від тата, який родом із села з-під Кременчука. Стереотип про Захід і Схід гарно підкріплювався російською пропагандою. Наприклад, згадаємо про другу половину 19 століття. Київ і міста українські були дуже зросійщені. Олена Пчілка та Людмила Старицька-Черняхівська писали: коли гуляли Києвом в українському вбранні та говорили українською, то з них сміялися. Обзивали селюками.
Наприклад, у 1903 році Олена Пчілка приїхала до Полтави разом із українською інтелігенцією на відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Після презентації всі мали виступити з промовами. Тодішня влада сказала, що мовити українською можуть лише делегати із західних регіонів України. А Олена Пчілка, яка родом із Гадяча, не могла говорити рідною мовою. Та все ж вона почала промову українською. Звісно, її потім перебили. Українська мова в ті часи була заборонена в публічному просторі. Виступати, викладати в школі, видавати книжки українською заборонялося. Тож навіть уже на початку 20 століття був поділ на «західняків» та «східняків» за мовним принципом. Росіяни століттями працюють над тим, щоб розділити українців територіально й за мовним принципом.
Софія надихнулася образом Олени Пчілки
Ще дуже сильно впливає ступінь совєцької окупації. Якщо говорити про західні землі, то там менше часу були московити (західні регіони України до Другої світової війни були у складі різних держав, потім у складі СРСР – ред.). Ті страшні часи репресій, розкуркулення, голодомору 32-32 років – це було найстрашніше, що сталося з українцями. Їх заморили голодом. І люди перетворилися на тварин, які не думали ні про мову, ні про державу, ні про збереження своєї культурної пам’яті. Тоді люди думали лише про те, як поїсти. Вони були морально зламані та втратили гордість бути українцями. Навпаки – розуміли, що за мову, українську позицію, коштовні коралі чи дукачі їх можуть убити. Стіни «слухають», сусіди можуть здати. Недовіра до всього, меншовартість, «стокгольмський синдром» – усе це стало причиною того, що ми більше «обмоскалилися».
Також варто згадати про те, скільки москалів завезли до центральних та східних регіонів України. Особливо в ті часи, коли села вимирали від голоду. Ця русня асимілювалася та почала «качати права». Тому здається, що це українці такі несвідомі, «омосковлені». А це можуть бути нащадки заселених москалів, які не змогли за ці десятиліття стати українцями, скажімо так.
– Розкажіть про проєкт «Тутечко».
– Давно спілкуюся з блогеркою Євгенією Гавришенко. Вона родом із Новосанжарського району, 17 років живе в Полтаві. Вона періодично ділиться зі мною своїм болем. Наприклад, під час прогулянки з дитиною в центрі Полтави чує цей «велікій рускій язик». Або людина, яка тільки-но говорила з мамою телефоном українською мовою, відразу переходить на російську. Такі люди вважають, що російською говорити модніше. Так меншовартість і проявляється.
Пів року тому ми вкотре побували в Опішному. Там дуже гарно, багато музеїв. Це нас надихнуло, бо воно наше, рідненьке, той говір полтавський… І ми хотіли більше досліджувати Полтавщину. Нам здавалося несправедливим, що є круті проєкти щодо інших великих міст. Наприклад, про Київ, Львів. А Полтавщина? Ну, щось чули про Котляревського, вареники, галушки. Немає цілковитого розуміння, що в містах на Полтавщині творилася історія України.
Зараз у проєкті «Тутечко» взяли першого героя Василя Кричевського. Хоча він не з Полтавщини, а із Сумської області. Але він багато зробив для Полтави. Зокрема звів будинок земства (зараз там Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського – ред.).
Софія біля Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
Тому нам хочеться, щоб люди пишалися, що вони з цих країв. Цей проєкт не лише для полтавців. А й, наприклад, для людей, які живуть за кордоном, але їхні родичі звідси. А також для українців, які переїхали на Полтавщину. Я знаю, що у Кременчуці багато живе переселенців зі Сходу. Хочеться їм розповідати про Полтавщину.
– Розкажіть про ту ситуацію, яка трапилася з вами у Полтаві. Маю на увазі лекцію, яку презентували російською.
– Це була лекція неймовірного мистецтвознавця Артура Арояна, він її читав українською мовою. Артур розповідав зокрема про українське бароко. Але для мене стало великим розчаруванням те, що лекцію презентували російською мовою. Я аж отетеріла від цього. Бо, наприклад, ідучи на подібні події в Києві, вже автоматично розумію, що вони будуть українською. Навіть якщо спікери в житті говорять російською.
А тут я таке почула. Ще й на лекції про українську культуру. Я піднесла руку й запитала, чому чоловік говорить російською. Мені почали говорити, що «я так прівик», ця ситуація не підпадає під дію закону і що я «придовбалася». У результаті словесної перепалки людина не перейшла на українську. Я досиділа до перерви, бо було справді цікаво слухати. А потім пішла, бо стало гидко. Наступного дня зробила допис на цю тему. Він став резонансним, бо насправді багатьом болить ця тема. Деякі звинуватили мене у гайпі (привертання уваги – ред.). Казали, що ця людина збирає на ЗСУ та це її виправдовує.
Саме ця ситуація дуже підштовхнула нас до створення проєкту «Тутечко», тому що рівень захоплення російським у Полтаві, у Кременчуці ще високий. Від українського майже нічого не лишилося, а початково це була колиска й української літературної мови, і культури, і козацької історії. Це підштовхнуло створити цей проєкт, щоб розплющити людям очі. Це зараз дуже важливо, коли нас убивають, а ми продовжуємо любити все російське.
– Як ви вважаєте, під час повномасштабного вторгнення українізація має бути лагідною чи наполегливою та всеохоплювальною?
– Наприклад, Ірина Фаріон – це зло для української культури. Хоча можна дивитися її відео про відомих діячів «Ген нації». А от читати її дописи, де вона ображає людей, які спілкуються російською, або в яких імена Даша чи Маша. Її лютий сексизм, образи в бік військових, які не так швидко перейшли на українську. Ці складові відвертають від українізації.
Я розумію, що мій метод також не лагідний. Я не толерую російське. Наприклад, людям, які звертаються до мене російською на вулиці, можу сказати, що не розумію цієї мови. Я не добираю слів, проте й не звинувачую людей. Намагаюся навернути до української мови та культури через позитивні асоціації й сильні історії. Наприклад, через історії мовознавців, яких розстрілювали через те, що вони відмовлялися зросійщувати українську мову.
На жаль, у нас немає багато часу. Ця війна на винищення всіх українців. Поки ми «телимося», роздумуємо про можливість переходу на українську мову, нашу культуру та ідентичність знищують щодня. Це має стати першою причиною, чому варто нарешті обрати українське для себе, для своїх дітей.
– Багато моїх російськомовних знайомих після повномасштабного вторгнення почали переходити на українську мову. А як у вас?
– Я дуже пишаюся своєю подругою дитинства з Кременчука. Вона все життя говорила російською, її батьки теж. Подруга й зараз живе в Кременчуці. На початку вторгнення свідомо перейшла на українську. Це було для мене і дивно, і приємно. Я розумію, яке це надзусилля для неї, але зараз вона говорить і пише ідеальною українською. Ба більше, агітує і своїх подруг переходити.
Я переконана в тому, що перехід на українську мову, вибір на користь нашої культури, на противагу російському, тісно пов’язаний зі знаннями. Ти розумієш, що відбувалося в минулому, і, якщо в тебе є клепка в голові, складаєш «два і два». І доходиш до висновку, що рано чи пізно з нами станеться, якщо повторювати ті самі помилки.
Євгенія КАБЛУЧКА
Фото з особистої фейсбук-сторінки Софії Безверхої
Читайте новини у нашому телеграмі.
