Про реабілітацію військових, суспільство та те, якою буде Україна після перемоги – інтерв’ю з морським піхотинцем Глібом Стрижко

Гліб Стрижко – морський піхотинець з Полтави, який брав участь в обороні Маріуполя. Він отримав значні травми, понад два тижні провів у російському полоні, пройшов реабілітацію, знову навчився ходити, а зараз працює у ветеранському просторі.

«Полтавська Думка» поговорила з Глібом про поранення, полон, реабілітацію, українських лікарів та про те, яким має бути життя ветерана після перемоги.

– Розкажи, як ти потрапив у полон, як повернувся, як це все відбувалося.

– Почну з того, що моє ім’я Гліб, мені 26 років, я морський піхотинець, нині вже молодий пенсіонер, цивільна людина.

Ми разом з моїм батальйоном на початку повномасштабного вторгнення перебували трішки північніше міста Маріуполь. Потім у ході маневрів ми, власне, зайшли в саме місто, де розташувались разом з іншими підрозділами морської піхоти, зокрема із 36 окремою бригадою і 501 окремим батальйоном на Металургійному комбінаті імені Ілліча. Там я провів всю свою маріупольську компанію аж до початку квітня, коли мене було поранено.

Від влучання авіабомби була зруйнована будівля, де я розташовувався. І власне, я злетів з третього на перший поверх, мене засипало уламками будинку. Після чого мене витягли звідти, відкопали, надали домедичну допомогу, передали в польовий госпіталь, який розташувався на цьому ж комбінаті. Далі морська піхота за наказом командира бригади виходила на прорив, який був невдалий.

Після чого нам сказали, що металургійний комбінат в оточенні і нас передадуть в полон, щоб зберегти нам життя. Власне, після того я потрапив у полон.

Спочатку був на такому сортувальному пункті, після чого мене відвезли в лікарню в Новоазовськ, після чого в Донецьк, після того в Таганрог, потім літаком в Крим і з Криму мене повернули додому. Всього в полоні пробув 17 днів. Чим більше часу з того моменту проходить, тим мені видається це ще більш неймовірним. От дивлячись, які терміни зараз хлопці перебувають в полоні, в принципі з плином часу я справді розумію, що це прям диво, не інакше.

– Ти з Полтави. Розкажи, будь ласка, як тебе занесло в морську піхоту?

– Без якихось особистих образ, кожна свідома людина, особливо якщо вона народилася в Полтаві і застала каденції попередніх міських голів незалежно від того, чи це Матковський, чи це Мамай, може це буде грубо звучати, але чесно він розуміє, що Полтава перетворюється на клоаку.

Прям супер «печальне» місто із супер «печальною» міською владою.

Я собі розумів, що я закінчую школу і мені треба поїхати з міста і я поїхав в Дніпро, 4 роки там вчився. І після того переїхав до Миколаєва, бо пройшов відбір в Українську академію лідерства, почав працювати там ментором.

У Миколаєві був на той час один з найбільших гарнізонів в Україні. І мене це зацікавило. Я почав копати глибше і в принципі, я такий: «Окей, да це той рід військ, який мені подобається».

І от через 8 років, у вересні минулого року, я повертався в Полтаву. Я такий: «Ну окей, нічого не змінилося, стало тільки гірше». Згорів історичний будинок в центрі міста.

Так, тобто кадетський як стояв, так і стоїть. «Котлярик» згорів, хоча вже пройшло 2-3 роки. Тобто, на мою думку, взагалі у місті нічого не робиться. Я такий: «О, нормально, впізнаю Полтаву, нічого не міняється. Громадські активісти щось роблять і їх присікають».

За 8 років ситуація «печально» стабільна. Купа імперських символів, радянських символів – я просто в шоці. Полтава в плані свідомості супер «печальне» місто, на жаль.

– У тебе є якісь думки, чому так і що має змінитися аби стало хоча б «норм»?

– Мені здається, ми самі себе в таку «ж…у» загнали. От я говорю зі своїми друзями, громадськими активістами, з якими ми «двіжували» ще з початку Євромайдану, який перейшов в Революцію Гідності.

Я розумію, що вони так само дорослішають і їм хочеться спокою, стабільності, родини і вони відходять від цієї діяльності – це нормально. А заміни немає.

От були якісь проблиски, коли класна команда заходила з Вадимом Ямщиковим, з Альоною Гончаренко, з Катею Бабіч. Було б цікаво, якби вони зайшли із Сергієм Іващенко, який змагався за посаду мера, але ні.

Люди вибрали того, хто дає гречку. Без вищої освіти, ще й проросійський, і Ківа спокійно приходить на засідання міської ради. Якщо полтавців це влаштовує, ну окей.

Ваша громадянська позиція – ось результат міста.

– Розкажи, будь ласка, про свою реабілітацію. Ти потрапив в Україну і тобі вже тут почали надавати допомогу, тобто ти не їздив за кордон, як це часто буває. Як це все відбувалося взагалі?

– Важлива деталь: мені пропонували поїхати за кордон, але я цього не хотів і домовленість була така, що якщо мене не зможуть тут, наприклад, навчити ходити, то очевидно, що відвезуть.

Читайте також інтерв’ю «Полтавської Думки» з Глібом під час його реабілітації: «Стан мого здоров’я був настільки важкий, що мене не взяли навіть до російської в’язниці»

Першу операцію мені зробили в Запоріжжі. Потім в мене був перевалочний пункт в Полтаві. Знову ж таки, в Полтаві нічого не робили і я просто по факту два тижні змарнував. Потім мене привезли в Київ, де мені продовжили вже ремонтні роботи з тазом, продовжили ремонт моїх очей.

Мене, власне, в Києві якраз і вчили вже сидіти, стояти, мені поміняли внутрішні конструкції. Мене вчили ходити в Києві. Супер-багато завдячую пану Сергію, моєму реабілітологу. Так що в принципі в короткі терміни я почав ходити і потім я навіть не шкутильгав.

І це дуже класно, коли на початках мені кажуть «не факт, що ви будете ходити», а потім я хоп і пішов. Далі були два місяці реабілітації в Одесі.

Потім підсумкове ВЛК і мене почали звільняти з війська за станом здоров’я, списувати, як це говорять. От особливістю було те, що в принципі, за всі свої операції я не платив, платила держава. Тобто, в мене така суцільна історія щастя, яка не схожа на середньостатистичну історію лікування українських військовослужбовців. На жаль.

Якраз декілька тижнів тому я взяв участь в Іграх Нескорених у відборі до національної збірної в двох видах спорту в трьох категоріях. Це біг на 400 метрів і на 1500, та стрільба з лука.

Стрільба з лука у своїй категорії я перший. По бігу в своїх категоріях я був другий, що на 400 метрів, що на 1500. Я задоволений результатом.

– Скажи, будь ласка, чому одразу не хотів їхати за кордон? Для більшості це, напевно, було визначальним, бо в нас, як мені здається, є мінімальна недовіра до «вітчизняної» медицини та існує стереотип, що краще поїхати за кордон?

– У мене навпаки була максимальна довіра. Тому що зараз та кількість досвіду, яка є в наших лікарів, це просто неймовірно. І це в будь-яких умовах: чи це польові умови, чи в шпиталях, госпіталях. Наші лікарі успішно оперували людей в жовтні-листопаді, коли були блекаути.

Я розумію, що поранення мого типу, зокрема, отримані внаслідок бойових дій, з ними краще справляться лікарі, які з ними частіше зустрічаються. Очевидно, десь на Заході, в якійсь миролюбній Канаді чи в США не так часто ремонтують травми від вогнепалів чи складають такі штуки, як у мене.

Це перший аспект, а другий – мені було некомфортно на той час покидати мою країну. Було якесь внутрішнє відчуття.

– До речі, серед наших воїнів популярна історія, що ті, хто отримують поранення, все одно потім хочуть і повертаються здебільшого назад. В тебе було таке бажання?

– Звичайно, звичайно. Я планував повертатись назад але це бажання розвіялось, коли мене привезли із Центру мікрохірургії ока назад в мою лікарню і на дослідженнях показало, що моє ліве око бачить на 4%, а праве на 45%.

– Коли ти вилікувався, ти потім проходив всі ці лікарняні комісії? Кажуть, є дуже багато нюансів з проходження комісій. Який стан там насправді, як це все відбувається, які там є складнощі?

– Знову ж таки – моя історія не схожа на всі інші. В мене все проходило дуже спокійно.

Я проходив військово лікарську комісію двічі. Один раз я проходив в місті Вознесенськ, тому що туди виїхав Миколаївський госпіталь. Я її пройшов сумарно за три дні.

І після того мене направили на повторне проходження лікарської комісії, яка немов би структурно стоїть вище, тобто мене відправили в регіональну лікарську комісію, яка знаходиться в Одесі.

Коли я прийшов, мене оглянули офтальмологи і поклали в санаторій. І отак відбувалось моє проходження ВЛК.

У санаторії я просто ходив до лікарів. І в принципі, я лікарів пройшов доволі швидко, дні за чотири, лише висновок лікарської комісії чекав майже місяць. З МСЕКом (Медико-соціальна експертна комісія) в мене так само ніяких там проблем не було. Мені дуже чітко все пояснювали – що за чим робити. І в принципі, мені із цим пощастило.

– Як ця ситуація відбувається в інших військових чи є там якісь нюанси?

– Я пару разів приходив у Київський госпіталь, мені треба було потрапити до деяких лікарів, то там «канєшно ж…а». Люди приходять десь о 4 ранку, записуються на листочку.

Наприклад, з більшості лікарів, яких треба пройти майже кожному, є травматолог. І от до травматолога на 8 годин його робочого часу видається 80 талончиків. Очевидно, що військових в рази більше.

Питання інклюзивності цих просторів так само лишається відкритим.

– Я знаю, що до прикладу Масі Найєм створив і розвиває таку організацію як «Принцип» саме для допомоги військовим. Зокрема алгоритмів дій, контактів для зв’язку. Чи справді це є проблемою, що військові просто часто не знають куди і до кого звертатись?

– Так. Я це все в ручному режимі постійно дізнавався – телефонував в частину, телефонував саме лікарю, дізнався що за чим робити. Якби була якась дорожня карта, то очевидно, було б зручніше і менше якоїсь «нервотрьопки», тому що так само військовослужбовці можуть по різному реагувати.

Особисто мені дуже зрозуміло, коли там є сплески агресії чи ще щось. Вони загалом направлені в цілому на медичну систему, але їх отримає якийсь конкретний лікар.

– У нас зараз дуже багато військових, ти сам сказав, і очевидно, що ця кількість буде зростати і реабілітації потребуватимуть тисячі воїнів. Як ти оцінюєш ту інфраструктуру для реабілітації, яка є зараз?

– Я думаю, що дуже важливо розуміти і чітко собі усвідомлювати, що ми будемо країною ветеранів. І кожне міністерство по своїй суті, якби воно не називалось, буде допомагати ветеранам.

І важливо зрозуміти, що в першу чергу до військових і до ветеранів має бути елементарні дві скрижалі, на яких має стояти думка суспільства – це гідність і повага.

Без зайвої героїзації, на кшталт там «вау, ви наші герої, кожен з вас герой України», чи якогось знецінення по типу «блін, хлопці голі, босі там, молимось за вас».

Мається на увазі елементарна гідність і повага. Тому що в багатьох людей буде військовий досвід, але він не буде визначати людину.

Очевидно, що кожен цивільний має собі закарбувати, що він існує завдяки цьому військовому. Очевидно, що коли людина живе в комфорті і безпеці, то вона починає думати про інше. Очевидно, що коли в них по вулицях не їздять танки, то це заслуги їхнього війська.

І я собі розумію, що буде багато конфліктів і нас чекає новий якийсь суспільний договір. Умовно між тими хто воював і хто не воював, між тими хто лишився в Україні і хто виїхав. От саме популярне питання минулого року «Яке було твоє 24 лютого?».

Так і після цього я певний, що одне з найпопулярніших питань буде там «Где вы были эти 8 лет?», «Що ти робив під час повномасштабки?».

Ну і хай людина дасть чесно відповідь в першу чергу собі, а потім і людині, яка в неї це запитує. Я не говорю, що має створитись культ війська, але очевидно ставлення до нього має бути таке, і треба дуже жорстко відслідковувати, щоб воно знову не почало маргіналізувалися, як це було у 2017-2018 роках.

Мені здається, що якраз в цих конфліктах, внутрішніх, народиться новий суспільний договір, який там чітко зафіксує, яку роль відіграє військо в нашій державі, яке має бути ставлення до нього.

– А як відбувається реабілітація в контексті соціалізації, як взагалі це зараз відбувається у нас?

– У контексті соціалізації тут важливо, щоб суспільство було до цього готовим. Під суспільством я маю на увазі якраз цивільних. Тому що, очевидно, що після повернення багато військових будуть у своїх бульбашках, їм так буде комфортніше, і це буде нормально.

А в цивільних мені здається є якесь дурне уявлення, що кожному військовому треба допомога, що йому обов’язково потрібен психолог, в них з’являється таке бажання догнати і «причинити добро». Цивільні люди мають бути готові до того, що вони можуть запропонувати свою допомогу, а військові їм скажуть «Ні, дякую, не треба».

І якщо суспільство буде готове, то військові із цивільними так перемішаються і стануть однорідною консистенцією.

– Я розумію, що допомога буде потрібна не всім, але як бути з тими, кому доведеться допомагати. Зараз, наприклад, розглядаються пропозиції створити асистента по роботі з ветеранами. Як тобі ця ініціатива?

– Це недоречна штука Міністерства ветеранів, яку назвали «ветеранська няня». Ну серйозно!?

– А яка роль держави в цій історії? Як вона має допомагати, на твою думку?

– Створенням якісних сервісів. Це, мені здається, перше і єдине, що мала б зробити держава. Це від чіткішого, простішого, зрозумілішого проходження ВЛК і МСЕКу до, наприклад, якогось звільнення з війська чи ще щось.

Для прикладу, в мене зараз є посвідчення людини з інвалідністю внаслідок війни, але окрім безкоштовного проїзду в трамваях чи метро, я не знаю, що ще дають ці пільги – мені про це ніхто не розповідає.

Якби був якийсь зручний сервіс, який це пояснював, розповідав, може б я цим зацікавився. На жаль, поки цього нема. Відповідно, я собі бачу, що роль держави в цьому – це створення якісних сервісів в усіх сферах: соціальній, медичній, навіть в освітній.

– Раніше, наприклад, було багато банальних історій, коли люди воювали ще в АТО, але при цьому не могли навіть в маршрутці проїхати безкоштовно через умовний патронаж когось з місцевої влади. Як бути в таких ситуаціях і яка роль міської влади у цій історії?

– Не знаю. Мені хотілося одразу сказати, що у випадку маршрутників нічого, крім грубої сили не допоможе. Я просто бував свідком неодноразово, коли заходить військовий, особливо, коли він в формі, каже, що у нього УБД, а маршрутник йому відповідає, що у нього зайняті пільгові місця – це максимальне знецінення його служби.

У мене було пару випадків, коли реально просто платив за військових, бо вони ризикували своїм життям. А щодо маршрутників, то навіть, якщо в тебе їдуть вже там ті кілька пільговиків тобі, що ті 8 гривень зіграють якусь роль.

Ти сидиш, крутиш свою баранку в цивільному місті і в тебе повертається язик сказати «в мене зайняті пільгові місця». Ну типу серйозно!? От такі штуки мають дуже люто присікатись.

У Полтаві в тих маршрутках колеса відпадають, двері випадають. Ну це просто труба. Тому в цьому випадку мені імпонує історія великих міст – там збільшується кількість муніципального транспорту і в принципі таких проблем виникає набагато менше.

– Окей, дякую. Банальне питання, коли ми і як ми переможемо?

– Не знаю, коли ми переможемо. Вірю, що якнайшвидше. Тут я більше довіряю Кирилу Олексійовичу (Буданову). Він точно володіє інформацією більше, мені здається. Я собі, так думаю, що це буде якось неочікувано. Але після того буде багато сліз, я буду плакати точно.

Не тільки від радості, а й від усвідомлення ціни цього. Ми не знаємо кількість втрат. Ну хтось знає, очевидно, і хтось веде ці цифри. Потім буде після ейфорії такий лящ реальності, але це також треба.

– Ми станемо країною ветеранів. Знаєш, свого часу були студенти – молоді люди, які на Майдані стали рушійною силою. Чи стануть ветерани такою рушійною силою?

– Я думаю, що ні. Вони будуть заморені, їм просто треба буде відпочинок. Треба прибрати цей наратив в суспільстві про те, що от хлопці повернуться і наведуть порядок. Ні. Хлопці хочуть повернутись і просто відпочити. Вони працюють там 24/7 для того, щоб повернутись і працювати 24/7?

Наша задача, як цивільних, зараз якраз забезпечувати те, щоб вони повернулись в комфортні умови і відпочили. От в якийсь момент можливо вони стануть певною рушійною силою або таким лакмусовим папірцем контролю. Очевидно, що військо – це зріз суспільства і там є активна меншість і пасивна більшість. Власне ця активна меншість задає напрямок руху, пасивна меншість задає його швидкість і так буде.

Юрій ДРОГА