Рік повномасштабної війни: думки полтавців

24 лютого 2022 року стало темним днем української історії – Росія під керівництвом диктатора Путіна, почала повномасштабне вторгнення в нашу державу. Обстріли ворожих ракет, перші повітряні тривоги та плани ворога «взяти Київ за три дні» українці не зламались і успішно чинять опір вже понад рік.

За час повномасштабної війни українці пережили багато подій – контрнаступ та звільнення Херсону, звільнення острова Зміїний, народні збори на «Байрактари», ювілейні 100+ тисяч вбитих росіян, пережили загрозу тотального блекауту та перше святкували Різдва за новим календарем.

Проте за кадром лишились думки окремих людей про те, яким для них був 2022-й рік, як це відобразилось на їхніх сферах діяльності, про те, чого їх навчив рік повномасштабної війни та про їхні сподівання, надії та плани на майбутнє.

Саме тому «Полтавська Думка» дізналась думку полтавців різних професій про те, яким був їхнє життя після 24 лютого 2022 року.

2022-й рік: яким він був для вас? Для вашої сфери діяльності?

Як і для всіх нас, рік був найважчий. Слово війна, мабуть, коментувати не потрібно. Просто страшна реальність, але навіть з цією реальністю ми вчимося жити та працювати далі, робити щоденні справи. Звичайно, з початком повномасштабного вторгнення війна відобразилась значною мірою на здоров’ї. Потім не обійшлося без вигорання. Але думка, що іншим у десятки разів важче, і як хлопцям в окопах, піднімаєшся та йдеш на роботу. Важче, коли діяльність вимагає креативу та фантазії. Проте, знову ж таки, дивлячись в очі дітям, яким сам маєш стати поміччю, намагаєшся зробити все можливе, щоб відволікти їх в першу чергу від сьогодення, тривог, додати на їх обличчя легку посмішку та віру з оптимізмом, впевненість в завтрашньому дні та подякою ЗСУ за кожен новий ранок. Такий собі рецепт.

2022 рік для мене, як і для багатьох українців, напевно, був нелегким, наповненим інколи трагічними подіями. В мене загинуло немало друзів, дехто потрапив до полону, особливо ті, хто були в Маріуполі. Звичайно, що війна це страшна річ і такого не хотілось би радити нікому відчути. Але попри все, в мене завжди була впевненість в тому, що ми переможемо. Я побачив, з перших днів як ми вміємо єднатися і разом досягати спільної мети. Я бачив як звичайні люди, не військові, допомагали готувати укріплення, готували коктейлі Молотова і кожен був здатен і готовий відстоювати своє право на життя, свою землю, захищати своїх близьких, бо воювали всі: від трактористів до мисливців та й просто звичайні люди інколи брали до рук зброю й ставали на захист країни. Тому це в надії й дає впевненість у завтрашньому дні.

Рік був напруженим в психологічному плані, в плані бачення деяких речей з іншого боку, і в той же час загартував, я не здалася ні внутрішньо ні емоційно, ні професійно, ні родинно)
Для моєї, професійної творчої сфери змінилося тільки те, що по іншому розставила пріоритети. Концертів дуже багато, затребуваність лишилася такою ж (не одразу, з третього місяця війни). Взагалі в моїй сфері особисто для мене рік був успішним, не дивлячись ні на що, мною для цього зроблено багато.

2022-й рік звичайно змусив дуже подорослішати. Рік був складний безумовно для всіх, але для нашої сфери діяльності, як би зараз дуже грубо це не звучало, це був період розквіту. Проєкт, який ми реалізовуємо він дуже ціннісний і його цінність саме в тому, щоб розвивалася Полтава, розвивалася країна. І коли трапляється ситуація, де треба консолідувати зусилля громадського сектору та громади – ми об’єднуємо та використовуємо свої компетенції в цьому.

Тому спочатку ми почали реалізовувати вести волонтерську діяльність, де допомагали людям знаходити своє місце, яке приносить користь. Це був рік зростання 100%., тому що прийшлося більше брати на себе відповідальності. Тобто очі боялися, руки робили. Наприклад в перші дні у нас був створений чат, який називався «Оборона Полтави». Там була присутня невелика кількість людей, але потім він розрісся до півтори тисячі людей. І в якийсь момент ці люди перестали самі себе координувати, тому наша Альона (Альона Гончаренко – примітка редакції) сказала «слухайте треба якось фіксувати всі заявки в табличку, щоб синхронізувати хто від кого що дає і кому що видають». Я відповідаю «супер клас, треба, щоб це хтось зробив» і тут мені Альона каже «Ната, зробиш?». І з кожним таким викликом ніхто не цурався братися за якусь нову роботу.

Потім ми почали проводити заходи в МІСТОХАБІ, до речі, теж по запиту одного з партнерів. Вирішили, що треба повертатися до життя, якось намагатись жити в всупереч тому, що відбувається, всупереч смертям, всупереч тому, що хоче ворог і ми почали проводити заходи й розвиватися просто в геометричній прогресії.

На перший наш «Спаський двіж» прийшло 500 людей, а на одному з найбільших влітку було реальних 6 000 людей. Ми адаптуватися і допомагали людям адаптуватися і допомагати ЗСУ, бути більш сильними всім нам і таким чином, цей період допоміг нашому проєкту вирости.

Також всі люди були настільки відкриті один до одного, до допомоги, взаємопідтримки, взаємодії, що для мене цей рік став роком об’єднанням.

Чого вас навчив рік повномасштабної війни?

Чого мене навчив цей рік, так це того, що разом ми здатні досягти будь-якої мети й це стосується війни також. Тобто ми обов’язково переможемо і в майбутньому, я думаю, що це буде для нас гарним уроком в тому, що можна досягати більшого, і коли ми почнемо відбудовувати нашу країну, і працювати над її розвитком, над добробутом – я впевнений, що урок 2022-го 23-го років нам стануть якраз таки в пригоді.
Я сподіваюся, що війна не буде стягуватися дуже надовго й врешті-решт ми переможемо найближчим часом і повернемося до своїх мирних справ, але не будемо забувати те, що “хочеш миру – готуйся до війни” і всі ці навички, які ми отримали, залишаться з нами. Будемо відточувати їх та продовжувати. Сподіваюсь, військовий резерв буде зовсім на іншому рівні, ніж він був до 24 лютого 2022 року, і всі будуть по-іншому ставитися до цих речей.

Моя улюблена фраза – «ти сильніший, ніж ти думаєш». Ну тобто от як з попереднього питання – очі бояться, руки роблять. Нема нічого неможливого. Рік повномасштабної війни навчив мене бути відкритішою, точніше вимушував бути відкритішою. Але в мене зараз психологічна травма від волонтерства і тому я дуже закрита особа зараз.

Він також навчив не сприймати все за чисту монету, тому що є дуже багато маніпуляцій в волонтерському секторі з усіх сторін. Він навчив казати «ні». Це мабуть не дуже популярна думка серед волонтерів, але ми так багато відмовляли… І відмовляли не тому, що не хотіли, а тому, що умовно ресурс дуже обмежений.

Рік навчив з одного боку нарешті не поспішати жити, творити, гнатися за лідерством, розставляти правильні пріоритети, з іншого боку – не дивлячись ні на що йти в перед, розвиватися, шукати нові підходи до життя і до роботи. Ось так все подвійно. Головне зберегти себе, свою сутність. А ще навчив (заставив) нарешті почати розбиратися в політиці, «внє політики» вже не проходить.

Ковідні часи навчили нас цінувати кожен день, а війна – кожну хвилину. Тільки тоді, коли не знаєш, що буде далі, мить перетворюється у цілу вічність, щоб не пропустити жодного моменту. Цінуєш людей, що залишилися поруч, вчинки, дії.

Що далі, які у вас сподівання, надії та плани на майбутнє?

Що стосується мирного життя, то моя сфера діяльності – це корпоративна соціальна відповідальність, спорт. Я обов’язково буду продовжувати займатися цими сферами, і скоріш за все, буду розвиватися в цьому. Це допоможе і нашій країні, і взагалі суспільство в цілому, йти в правильному векторі, а не думати про якісь незрозумілі речі, як це відбувається в Росії. Звичайно, я буду приділяти дуже багато уваги своїй родині. Ми втратили багато часу і вже більше як рік ми зустрічаємось дуже рідко, спілкуємося, більшою мірою, лише за допомогою інтернету, тому потрібно приділяти дуже багато уваги своїй родині, можливо, збільшувати її під час війни: в мене народився ще один син, у мене їх тепер двоє, хотілось би ще, мабуть, доньку.

Головне – це завжди бачити попереду якісь високі мрії, йти до них, і я думаю, що у нас все буде добре, все буде Україна.

Мрію про Перемогу, вірю в наших захисників. Планую далі працювати, робити свій внесок у розвиток сучасних підлітків, допомагати їм зростати професійно. Буду продовжувати допомагати нашим воїнам чим зможу, бо будь-яка допомога важлива та необхідна.

Складно сказати. Сподівання на якнайшвидшу перемогу у війні. Просто жити, творити, співати, дарувати гарні емоції людям. В планах почати навчати дітей, ділитися досвідом. І поїхати мандрувати, бо ну дуже потрібні другі емоції.

Та що… все буде нормально! Будемо розвивати свій проєкт. Я хочу, щоб ми все-таки відкрили МІСТОХАБ, щоб все вийшло, тому що дуже багато людей творять цей проєкт, дуже багато людей інвестували в цей проєкт і в нас іншого шляху просто нема!

Насправді навіть після повномасштабного вторгнення саме ціннісна складова цього проєкту у людях, які долучаються помітна більше. Тому що до 24 лютого у людей була певна втома: вони «охололи» після Майдану, після АТО, можливо навіть відраза була, але не до самих подій, а до інертності суспільства, тут знову Мамая обрали… І я це все на собі теж відчувала, а після 24-го багато людей реально побачили сенс. І Містохаб – це про «зберегти своїх», тому що тут ти можеш зустріти людей з якими ти дуже близький за цінності, за думками і знаючи те, що ти не один і що в тебе є однодумці, є такі самі люди як і ти, які хочуть жити якісно класне життя саме в цьому місті, саме в цій країні, що їм не хочеться кудись їхати кудись десь там, і вони кайфують саме від України, від української культури і що вони хочуть її плекати та розвивати. І оця цінність вона важлива, тому я хочу закохуватися в українську культуру і хочу закохувати в неї людей, і щоб ми пишалися один одним.