«Стан мого здоров’я був настільки важкий, що мене не взяли навіть до російської в’язниці»

Уродженець Полтави — морський піхотинець Гліб Стрижко, котрий отримав значні травми під час оборони Маріуполя й понад два тижні провів у російському полоні, нині перебуває на стаціонарному лікуванні в медичному закладі рідного міста 

На підконтрольну Україні територію Гліба Стрижка вдалося повернути завдяки обміну полоненими. У свої 25 років молодий чоловік пережив таке, що нам і не снилося. Гліб — історик за фахом, після закінчення вишу в Дніпрі працював ментором в Українській академії лідерства в Миколаєві. У лютому 2021 року підписав контракт із ЗСУ. Хлопець розповідає: із самого початку чітко знав, що хоче стати морським піхотинцем. Один із базових посібників у підготовці та вихованні морських піхотинців «Вести! Боротися! Перемагати!» вивчив чи не напам’ять. До того ж сам обрав військовий підрозділ, у складі якого себе й бачив. Це 1-й окремий батальйон морської піхоти, який 2014 року під час анексії Криму вийшов звідти майже в повному складі, лишившись вірним військовій присязі. 

Злетів із третього на перший поверх і опинився під завалами

— Я служив у десантно-штурмовій роті. У грудні минулого року ми заїхали в район проведення ООС і зайняли лінію оборони. На бойових позиціях, в окопах північніше Маріуполя, і зустрів початок повномасштабної війни росії проти України, — пригадує Гліб Стрижко, лежачи на лікарняному ліжку. — То був масований обстріл із реактивних систем залпового вогню «Смерч», «Град», «Ураган», із чого тільки можна. Розпочався дощ, та від вибухів було ясно. Пристосовувалося тіло, звикали вуха до всіх цих занадто гучних звуків, бо до цього таких інтенсивних бойових дій принаймні на моїй пам’яті не було. Спочатку, як уже сказав, ми стояли північніше Маріуполя. Згодом, коли почалися військові маневри, нашим завданням було закріпитися на Маріупольському металургійному комбінаті, який досі зветься іменем Ілліча, і перекрити дорогу з Волновахи та Сартани. Спершу наша вогнева точка була на 4-му поверсі однієї з будівель комбінату. Коли ж цей поверх знищили обстрілами з танків та мінометів, ми перемістилися на 3-й і продовжили стримувати натиск ворога.

Морпіх Гліб Стрижко | Кадр з відео Суспільне Полтава

Однієї миті Гліб побачив, як у них цілиться танк. Коли ця бойова машина стріляє по тобі, запевняє хлопець, ти не чуєш звуку пострілу. 

— Перед очима майнув яскравий спалах — і в голові пронеслася думка: от вона, смерть, —  продовжує свою розповідь молодий чоловік. — Потім ударили з міномета — і будівля обвалилася в тій частині, де я стояв. Внаслідок цього злетів із 3-го на 1-й поверх і опинився під завалами. Після того ж, як почув голос мого командира, який викликав мене по рації, зрозумів, що живий, а отже, треба покликати на допомогу. Мене почули побратими й витягли з-під завалів. Тоді ще не знав, які тілесні ушкодження маю, у мене був больовий шок. Згодом наш бойовий медик приблизно перерахував мої травми: переломи кісток таза, зламана нижня щелепа, забій грудної клітки, струс мозку, контузія. Окрім усього, не міг розплющити очей. Про те, що в мене зламаний іще й ніс, довідався пізніше. Мене транспортували до військового шпиталю, що був облаштований на території металургійного комбінату. Пробув там кілька днів. Лежачи із заплющеними очима й подумки молячись про одне: аби хоча б на мить стихнув біль у ділянці таза, одного дня почув, що, аби врятувати наші життя, нас передадуть російській стороні.

Так Гліб Стрижко потрапив на окуповану територію України — до міста Новоазовськ, що на Донеччині. Тиждень провів там у лікарні, де, за словами хлопця, узагалі не надавали медичної допомоги. Потім його перемістили до медичного закладу Донецька, де врешті-решт наклали шину на нижню щелепу, яка вже почала неправильно зростатися. Проте й там лікування, іще толком не розпочавшись, зовсім швидко закінчилося. 

— Увечері приїхали російські військові й заявили, що 20 наших поранених бійців виписують, зачитали список. У тому списку було й моє прізвище. Я єдиний був лежачим. Усіх посадили, а мене повантажили до салону автобуса і привезли на територію донецької в’язниці. Невдовзі з’явилися охоронці, а також лікарі, які почали оглядати наші поранення. У мене й іще одного хлопця, якому пострілом знесло частину голови, стан здоров’я був настільки важким, що нас не взяли навіть до в’язниці, — ворушить Гліб болючі спогади. 

— От ви говорите, що вам не надавали повноцінної медичної допомоги. Але при цьому хоча б якихось методів впливу не застосовували? — допитуюся. 

— Та я й так ледве дихав, — посміхається морпіх. — Усе тіло боліло. Звісно, допитували, намагалися вивідати інформацію, чинили психологічний тиск. Та найважче було морально. Уявіть собі, поряд із тобою стоїть ворожий військовослужбовець зі зброєю, а ти лежиш у геть «розібраному» стані. 

Ніхто не знав, де саме перебуває Гліб: у полоні — і все

Тим часом рідні Гліба Стрижка взагалі не знали, що з ним. Його мати Леся Костенко розповідає, що, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росіян, телефонного зв’язку з сином практично не було — він чи не увесь час був поза зоною досягнення. 

— Уперше Гліб зателефонував десь на 20-й день повномасштабної війни й повідомив, що його військове з’єднання стоїть у Маріуполі. Загалом телефонував разів 4, — конкретизує пані Леся. — Тобто ми звикли до того, що зв’язок із сином довго може бути відсутній, і були відносно спокійними. Проте згодом цей зв’язок узагалі зник. Зв’язалися з командуванням Гліба, та нас заспокоїли, що туди справді ніхто не може додзвонитися. Урешті-решт нам допоміг один із його товаришів по службі з Миколаєва, який, розшукуючи побратимів, на російському «Телеграм»-каналі, де виставляють фотознімки українських убитих бійців, а також відео з нашими полоненими, випадково побачив на одному з відеозаписів Гліба. Коли син їхав на фронт, то на всякий випадок дав цьому бійцю номер телефону свого старшого брата Ігоря. І от той хлопець зателефонував Ігорю в Полтаву й повідомив, що Гліб у полоні. Ми переглянули те відео, воно страшне. На ньому син із заплющеними очима російською мовою називає себе, розказує, які в нього травми, — так ми дізналися, що в нього багато переломів кісток. 

Унизу, за словами Лесі Костенко, було «вікно» з текстом про те, що, оскільки боєць у дуже тяжкому стані, наш шпиталь сам передав його в полон, аби той хоча б вижив. Але й там не було жодного слова про те, де конкретно він перебуває. У полоні — і все. Рідні одразу ж передали інформацію, якою володіли, до створеного при Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Національного інформаційного бюро пошуку людей, ключовою метою діяльності якого є збір та узагальнення даних про військовополонених, загиблих, зниклих безвісти, незаконно затриманих окупантами. З огляду на те, що молодий чоловік має тяжкі травми, родичі просили включити його до пріоритетних списків на обмін полоненими. 

— Згодом із Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України нас поінформували телефоном, що Гліба вже внесли до списку на обмін. Проблема була в тому, що ніхто не знав, де ж саме він перебуває, — оповідає далі болючу історію пані Леся. — І як про це дізнатися? Ми пробували навіть підключити знайомих своїх знайомих із Горлівки, Новоазовська й вивідати якусь інформацію, але все безрезультатно. І раптом, здається, 22 квітня Гліб зателефонував сам, причому з дуже дивного невідомого номера. Оскільки в сина була зламана щелепа, він ледве відкривав рот, тож зміг сказати тоді єдине: «Мамо, я в полоні в Донецьку». Але цього було достатньо. Ми миттєво передали до міністерства інформацію про місцеперебування сина — і після цього процес почав рухатися швидше. Через деякий час нас обнадіяли, що невдовзі відбудеться обмін. І нарешті 28 квітня десь після обіду міністр із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук повідомила телефоном радісну новину: усе, мовляв, обміняли вашого сина й зараз везуть до медзакладу Запоріжжя. Ми не знали, як їй дякувати. 

Перші слова Гліб вимовив крізь сльози: «Мамо, я вже на українській землі»

Після того, як від травмованого українського морпіха Гліба Стрижка відмовилися навіть у російській в’язниці, його помістили до карети швидкої допомоги й привезли до міста таганрог, що в ростовській області. Там на військовому аеродромі хлопця перенесли на борт літака, де вже перебували такі ж українські полонені із зав’язаними очима й перемотаними скотчем руками-ногами. Поміж них були й лежачі. 

— Літаком нас доправили у Крим, а потім пересадили на військовий автомобіль. Я поцікавився, куди нас везуть, і почув у відповідь: на обмін. Отак дізнався, що все не так уже й безнадійно. Того ж вечора нас обміняли на російських військових, після чого я потрапив до запорізької лікарні. Там мені нарешті почали надавати кваліфіковану медичну допомогу: вправили щелепу, провели хірургічну стабілізацію таза, багато інших маніпуляцій, зокрема вшили в моє тіло чимало заліза, аби з часом я міг сидіти, стояти, ходити. Призначили й інші процедури, адже моє здоров’я значно похитнулося. Поки що провели 3 операції — і це ще не кінець. На мене чекає принаймні ще операція на носі, який після перелому неправильно зрісся, — констатує Гліб.

— Ми сиділи як на голках — очікували на телефонний дзвінок. І невдовзі він, мов грім пролунав серед тиші: помічник Ірини Верещук повідомив, що Гліб уже в запорізькому медзакладі, а потім передав йому мобільний телефон (він у нього потім так і лишився). Перші слова син вимовив крізь сльози: «Мамо, нарешті я на українській землі», — Леся Костенко змальовує деталі, які Гліб опустив. 

Тепер найскладніше вже позаду. Лікарі дають оптимістичні прогнози щодо одужання бійця, зазначаючи, що для цього просто потрібен час. Глібу іще вводять знеболюючі препарати, бо біль віддає в ногу, — і певний час так і буде. Проте молодий чоловік уже не лише може сидіти, стояти, а й ходить по палаті. Із допомогою ж ходунка разом із лікарем-реабілітологом долає відстань аж до поста медсестри. 

— Лікарі стверджують, що Гліб навіть не кульгатиме, — радіє пані Леся. — Щодо щелепи, то йому вже зняли шви. Син, звичайно, іще не бриється, бо боляче. Але, якщо раніше подрібнювала йому їжу, то зараз він уже жує самостійно. Цілого яблука, щоправда, іще не вкусить — доводиться різати його на шматочки. Хоч помічаю значний прогрес, адже раніше Гліб навіть говорити нормально не міг. Під питанням лишається хіба що зір — він дуже повільно відновлюється: зображення іще пливе, одним оком син бачить лише наполовину. Усе це наслідки пострілу танка й падіння із 3-го поверху. Хоч порівняно з тим, яким побачила його вперше в запорізькому медзакладі, коли очі взагалі були залиті кров’ю й він не міг їх толком розплющити, і тут гріх скаржитися. Дякувати Богу, у сина була якісна каска — коли його привалило бетонною плитою, вона тріснула, проте убезпечила голову. Загалом можна сказати, що Гліб народився в сорочці: руки-ноги й хребет уціліли. 

Спілкується із журналістами, аби привернути увагу до тих бійців, які досі лишаються в полоні

— Ви добре тримаєтеся, — зауважую, дивуючись силі духу цієї жінки. 

— Знаєте, у мене вже минув період постійного ридання, — зізнається моя співрозмовниця. — Добре, що на той час чоловік був у Полтаві. Разом зі старшим сином вони займалися питаннями визволення Гліба з полону, бо з мене не було особливого толку — я просто безперервно заходилася плачем. Зараз усе це позаду. Коли журналісти почали писати, знімати сюжети про Гліба й усе це  розійшлося Інтернетом, після цього нам телефонувало дуже багато матерів, які шукають своїх синів, котрі служили разом із ним або просто стояли в обороні Маріуполя. Тобто багато хто взагалі не володіє інформацією про те, де їхні рідні. От немає з ними зв’язку — і все. На тлі всього цього я просто щаслива, що моя дитина ось тут, переді мною. Через це й радісно на душі.

Гліб теж налаштований оптимістично, вірить, що з ним усе буде гаразд. «Інакше й бути не може, — говорить із посмішкою. — Настрій бойовий. Головне завдання — якомога швидше одужати й повернутися в стрій». А от із журналістами, за його словами, він спілкується з однією метою: для нього  вкрай важливо постійно нагадувати про те, що багато морських піхотинців досі лишаються в російському полоні.

На фото: Гліб Стрижко вже може не тільки сидіти, а й стояти та ходити.

Нині Гліб Стрижко збирає кошти на власну реабілітацію. Така допомога незайва. За словами матері морського піхотинця, усі операції були безкоштовними, але ж далі на нашого героя справді чекає тривалий період реабілітації, потрібні будуть послуги стоматолога, масажиста тощо.

— Окрім усього, щоб відновити організм, потрібне повноцінне харчування, — додає Леся Костенко. — У Маріуполі наші бійці, будучи в оточенні, поповнити запаси харчів просто не мали змоги. Ну, і в полоні їх годували мізерними порціями — так, щоб життя тільки жевріло, аби мати одиницю для обміну. У перші дні в медзакладі Запоріжжя Гліб просто не міг наїстися. Навіть на ніч я ставила біля його ліжка пакет із булочками, круасанами тощо, а коли приходила вранці, він був наполовину порожнім. Тобто син і вночі під’їдав. Шкіра на обличчі від зневоднення в нього була жовтою, втратила свою еластичність. А зараз уже навіть здоровий рум’янець з’явився. На нас виходять волонтери, які інформують про те, що зараз існують програми реабілітації ветеранів за межами України. Коли Гліб буде більш транспортабельним, то, можливо, теж поїде на реабілітацію за кордон. Але це буде в не надто близькому майбутньому.

Ганна ЯРОВА