«У нашого ворога немає нічого людського»: перспективний гонщик із Полтави долає сотні кілометрів за кермом, доправляючи гуманітарні вантажі до прифронтових регіонів

44-річний полтавець Геннадій Левченко от уже два десятки років займається підприємницькою діяльністю, а саме — виробництвом комбікормів та переробкою сої. А ще чоловік має незвичайне хобі — неймовірну насолоду та «драйв» викликає в нього участь в екстремальних перегонах на багі.

Увійшов до четвірки найшвидших пілотів чемпіонату Румунії

«Любов до автомобілів у мене в крові, — зізнається Геннадій. — Іще не діставав ногами до педалей, а вже норовив сісти за кермо батькової автівки. І водійське посвідчення отримав, коли ще не виповнилося й 18 років: воно лежало в шухляді, доки не досягнув повноліття. А от автоспортом почав займатися не так давно — у віці 41 рік. Але в цьому виді спорту вік не має значення — скажімо, в автокросах беруть участь як 18-річні, так і ті, кому за 50. Усе почалося з того, що я придбав багі. Тоді про професійний спорт зовсім не думав. Спершу ми з друзями, які теж мали такі автомашини й полюбляли проїхатися з вітерцем, влаштовували гонки заради розваги. Потім сталося так, що на СТО, де обслуговують ці автівки, випадково познайомився з капітаном полтавської команди автогонщиків «Restless Team» Максимом Ковальовим. Він, по суті, і привів мене в команду, а також навчив «азам» управління спортивним автомобілем. Уже на моїх перших змаганнях у Київській області мене відзначили грамотою «За волю до перемоги». І хоч пізніше були кубки, та найперша нагорода чомусь є найбільш пам’ятною».

Торік, виступаючи в категорії спортсменів-аматорів, Геннадій Левченко одразу ж заявив про себе — став срібним призером чемпіонату України з кантрі-кросу (клас багі). Перемогу за результатами 4 етапів нелегких перегонів пересіченою місцевістю зі спусками, затяжними підйомами та перешкодами виборов разом із 21-річним племінником Даміром Ісламгалієвим, котрий є другим пілотом. Минулого року отримав і посвідку кандидата в майстри спорту України. А влітку того ж року вирушив на чемпіонат Румунії з автокросу — за компанію з іншими членами полтавської команди гонщиків. Та сталося так, що один із пілотів, який мав виступати,  через сімейні обставини не зміг приїхати на ці змагання. Тож замість нього та ще й на його багі виступав Геннадій Левченко. 

«Уявіть собі, я не тільки не готувався морально, а навіть не брав ніякого екіпірування, — усміхається спогадам любитель екстремального виду спорту. — На щастя, хлопці прихопили із собою запасне спорядження, тож із радістю поділилися ним: хтось дав комбінезон, шолом, хтось — на розмір більші ботинки. Полтавську команду представляли екіпажі 2 гоночних автомобілів, у підсумку наш капітан Максим Ковальов виборов 2 місце, а я — 3-тє. Окрім усього, увійшов до четвірки найшвидших пілотів чемпіонату, котрих визначили поміж власників усіх моторизованих транспортних засобів, багато з яких виступали навіть на ралі «Дакар» — щорічному марафонському трансконтинентальному ралі-рейді, що, як правило, фінішує у столиці Сенегалу». 

На 1 етапі цьогорічного чемпіонату України з кантрі-кросу, що відбувся на Київщині, герой цього матеріалу посів 1 місце в класі багі. 2 етап змагань мав відбутися в селищі Краснопілля на Сумщині 26 лютого, і Геннадій Левченко вже, було, націлився на чемпіонство України — усе до того йшлося. Зрозуміло, через повномасштабну збройну агресію московитів автоперегони так і не відбулися. 

Обрав свій фронт боротьби з ворогом

«Коли розпочався відкритий воєнний напад росії на Україну, ми, люди з активною життєвою позицією, на мосту через річку Коломак організували блокпост і чергували там до приходу бійців із підрозділу територіальної оборони. Потім я зрозумів, що потрібніший в іншому місці, — знову поринає в спогади мій співрозмовник. — На ту пору мій близький друг Роман Романенко як волонтер благодійної організації «Благодійний фонд «Полтавці разом переможемо», до якої згодом влився і я, возив гуманітарну допомогу людям, які пережили «рашистську» окупацію. Тож я й собі приєднався до нього. За «гуманітаркою» курсували до Львова, Івано-Франківська, нерідко й самі купували продукти першої потреби, скинувшись грошима, або ж свої кревні підкидали друзі, знайомі з-за кордону. Варто відзначити й дуже активну Шишацьку територіальну громаду, члени якої постійно ділилися своїми продовольчими запасами. До багатьох населених пунктів Харківщини, Сумщини, Чернігівщини ми приїжджали наступного ж дня після їхнього звільнення від «орків» і роздавали продукти співвітчизникам, які дуже цього потребували». 

Геннадій вважає: той, хто хоча б раз на власні очі побачив наслідки перебування «освободітєлєй» у наших населених пунктах, усвідомлює, що немає жодної іншої альтернативи, окрім як підтримувати нашу армію, робити все можливе, щоб наблизити перемогу. «Коли проїжджаєш селами з «розхайдоканими» будинками-привидами, куди вже навряд чи повернеться життя, то розумієш: треба обрати свій фронт боротьби з ворогом, щоб російські варвари, не дай Бог, не дійшли до твого міста. Бо в нашого ворога немає нічого людського. На Чернігівщині місцеві жителі розказували нам, що, коли ці дикуни у військовій формі (зокрема тувинці й буряти) втікали, то забирали навіть раковини, зривали з вікон занавіски. Відтак ми дізналися про мародерство цієї армії «бомжів» іще задовго до того, як про це почали інформувати в теленовинах, — зауважує чоловік. — Останнім часом куди тільки не курсував автомобілем. Якось разом із волонтеркою Ольгою Боркуновою забирали у Львові медичне обладнання для нашого шпиталю. Коли познайомився з подружжям Іриною та Володимиром Каптурами, для яких волонтерська діяльність уже стала способом життя, почав возити гуманітарні вантажі разом із ними».

Перспективному гонщику довелося й переганяти чи то із Західної України, чи то з нашої столиці чимало придбаних за кордоном із допомогою представників української діаспори і просто небайдужих людей волонтерських автомобілів, що вже були в користуванні. «Я сам перегнав із десяток транспортних засобів. У Полтаві Володимир Каптур доводить їх до ладу, а потім ми доправляємо їх до передової. Буває так, що до прифронтової зони їдемо п’ятьма автівками, чотири з них лишаємо там, а самі повертаємося назад однією. На війні транспорт — це свого роду дорогий витратний матеріал: на передовій він довго не живе. Наприклад, авто, яке буквально тиждень тому ми відігнали під Бахмут Донецької області, уже потрапило під артобстріл, тож його знову потрібно ремонтувати. Одного разу переганяв із Полтави до Краматорська карету швидкої допомоги, яку нині використовують для транспортування поранених бійців. Зараз найчастіше курсуємо в напрямку Слов’янська й Краматорська — доправляємо «гуманітарку» для тамтешніх лікарень та шпиталів, а також необхідні речі для потреб військових. Скажімо, от наразі треба відвезти нашим воякам два генератори: один — під Ізюм, що на Харківщині, а другий — до Дружківки, що на півночі Донецької області. Бо там ситуація з електропостачанням набагато гірша, ніж у нас, — констатує Геннадій. — Доправляв гуманітарні вантажі до прифронтової зони за кермом нашого командного «буса», а от уже понад пів року курсуємо на Схід автомобілем, який просто надав у користування знайомий Романа Романенка».

Кожна поїздка заряджає енергією й надихає на подальші добрі справи

Геннадій Левченко зізнається: спершу рахував ці поїздки, проте згодом збився з ліку. Бо вирушати в «гарячі» точки доводилося дуже часто — раз, а то й двічі на тиждень. Тільки останнім часом такі поїздки стали дещо рідшими. Відповідаючи ж на запитання, наскільки безпечною є ця дорога, чоловік вдається до порівняння: «Знаєте, для нас усе набагато безпечніше, аніж для хлопців, які сидять в окопах, чи місцевих жителів. Під обстріл не потрапляв жодного разу. Вибухи, звісно, чутно весь час, але там це вже стало звичною річчю. Небезпекою в таких поїздках усе ж краще не нехтувати. Пам’ятаючи це, стараюся не забувати одягати бронежилет. Коли збираюся в далеку дорогу, дружина Альона щоразу переживає за мене. При цьому говорить, що, якби не була прив’язаною до 12-річної молодшої доньки, то неодмінно їздила б разом зі мною». 

Попри те, що за один рейс туди й назад доводиться долати близько тисячі кілометрів, добу, а то й більше перебуваючи за кермом без сну, герой цього матеріалу стверджує: «Емоції від спілкування з нашими військовими, усвідомлення того, що ти вкотре зробив щось корисне для фронту, настільки переповнюють тебе, що просто не відчуваєш втоми. Кожна така поїздка заряджає енергією й надихає на подальші добрі справи. Бувало, завантаживши «гуманітаркою» авто звечора, ми вирушали в дорогу о 5-й годині ранку, а поверталися назад о 2-й або 3-й годині ночі (найпізніше прибули з поїздки до Полтави о 7-й годині ранку). Бійці дуже радіють, коли приїжджаємо, чекають наступної зустрічі. Багато з ким із них зав’язуються теплі стосунки. От не так давно телевізійники зняли сюжет про командира спеціального батальйону «OPFOR» із позивним «Ментол». Цей елітний український підрозділ, якого дуже бояться вороги, нині боронить Україну на Бахмутському напрямку. Коли переглядав той сюжет, було дуже приємно, що знаю цього комбата особисто (познайомився з ним завдяки Ірині й Володимиру Каптурам)».

«Бувають і дуже болючі моменти, — перевівши подих, продовжує розповідь Геннадій. — Якось ми доправили гуманітарний вантаж до Бахмута й забрали там на ремонт розбитий під час бойових дій пікап. У Покровську нас попросили підвезти до Дніпра одного військового, якого відпустили на похорон загиблого на передовій племінника. Ми всю дорогу з ним розмовляли. Чоловік розповів історію свого життя, зокрема про те, як пішов воювати разом із братом і племінником із перших днів повномасштабного вторгнення москалів в Україну, який бойовий шлях пройшов. Тепер мав пережити втрату близької людини… А зовсім недавно я дізнався, що мій недавній попутник також загинув… Дуже важко, коли довідуєшся про загибель наших військових із новин, і у стократ важче, коли гине людина, яку ти хоч трохи знав».

Геннадій показує мені зняті на мобільний телефон відеозаписи й коментує їх: «Оце ми під Авдіївкою — привезли «гуманітарку» нашим армійцям. А це перший «бус», який я відігнав разом з Іриною й Володимиром Каптурами військовим до Краматорська. Оці два «буси» доправили туди ж дещо пізніше. А це ми в Бахмуті — знову ж таки привезли бійцям продукти й медичні засоби. Коли виїжджаєш з Ізюма в бік Слов’янська, спостерігаєш отакі вщент зруйновані домівки. У полях, бачте, стирчать «хвости» нерозірваних снарядів «Граду». На російську розбиту техніку ми вже й уваги не звертаємо — настільки до неї звикли. Скрізь обабіч дороги стоять таблички з написом: «Міни» — і ти прекрасно розумієш, що це не жарт, що вони там справді є. Звертати з автошляху в жодному разі не можна — це неписане правило. На щастя, саме дорожнє покриття майже не розбите — усе тому, що наші оборонці ведуть по ворогу прицільний і точковий вогонь. Іще такий красномовний факт: от ми заїхали до Ізюма одразу після його звільнення від окупантів, а там уже стелють асфальт — нашій міській владі такого професійного підходу до справи можна тільки повчитися».

Цікавлюся, чи планує чоловік повернутися в автоспорт, коли буде така змога. «Так от уже під час повномасштабної війни — десь три тижні тому — у Броварах мав відбутися чемпіонат України з кантрі-кросу, при цьому всі стартові внески за участь у змаганнях збиралися спрямувати на підтримку ЗСУ, — інформує Геннадій Левченко. — Ми, учасники змагань, уже, було, з’їхалися туди. Та в день автомобільних перегонів росіяни якраз запустили по Україні близько сотні крилатих ракет і «Шахедів». Відтак змагання відмінили. І до кінця року їх уже не проводитимуть. А  покидати цей видовищний вид спорту точно не збираюся. Той, хто любить швидку їзду на автомобілі, гострі відчуття, віддає перевагу екстремальним видам спорту, бодай раз у житті взяв участь в автоперегонах і відчув смак перших  перемог, мене чудово зрозуміє. Та основне бажання нині — не спортивні досягнення, а наша перемога над ворогом. Кожен наближає  її на своєму фронті: хтось — із автоматом в руках, а хтось — за кермом автомобіля».

Ганна ЯРОШЕНКО