«У вас своя війна – ось тут, в місті»: інтерв’ю з військовим капеланом Сергієм Дмитрієвим

У суботу, 18 грудня, у Полтаві було неспокійно. Через з’їзд партії «Опозиційна платформа — За життя» та візит до Полтави керівника міського осередку партії Іллі Киви під стінами Галереї мистецтв відбулися сутички та мітинг активістів, ветеранів і місцевих жителів.

Протест мав початися о 12-й, саме в той час, коли в одній із кав’ярень Полтави була запланована участь журналістів з воїном АТО/ООС, священиком та капеланом Православної церкви України Сергієм Дмитрієвим. 

На годиннику було приблизно 12:05 і серед журналістів, на жаль чи на щастя, був тільки журналіст «Полтавської Думки», тобто я. Входячи в приміщення кав’ярні, каплан одразу сказав:

«Саме цікаве пропустили! Там уже все почалося».

До слова, причиною протесту стало бажання ветеранів АТО поспілкуватися з Кивою, який вітає та запрошує Путіна до України. 

А ось причиною з’їзду партії стало рішення двох депутатів Полтавської міської ради від «ОПЗЖ» Тетяни Годяк та Євгена Момонта, попри волю політсили, перейти в опозицію до міського голови. 

Починаючи розмову, прошу Сергія розповісти про себе

«Я народився в Мурманську, але мої батьки родом з Полтавщини, з Карлівки. І бабуся, і дідусь, і мама, вся родина в 1946 році тікала від арешту, тому що у дідуся була стаття 58 частина друга – стаття про Контреволюційну діяльність та розвал Радянського Союзу». 

Далі дізнаюся від Сергія Дмитрієва про його службу одразу в декількох місцях по всьому світу і про повернення в Україну, в Херсонську область.

«У 18 років був священиком Московського патріархату, служив в Сумській області, Херсонській, деякий час служив в Республіці Польщі, Італії, Франції. Потім повернувся в Україну – знову в Херсонську область і у 2014 році перевів храм під час війни. Це був перший храм, який на той час перейшов в Київський патріархат».

З моменту окупації Криму у 2014 році Сергій Дмитрієв став військовим капеланом в 30-й бригаді ЗСУ та очолює Синодальне управління соціального служіння ПЦУ. Він також працює над багатьма соціально важливими та медичними проєктами (деякі – у співпраці з UNICEF), що стосуються ВІЛ/СНІДу та коронавірусу. 

«Ми вивели соціальну службу ПЦУ на такий рівень, що сьогодні ми вже представлені в Амстердамі, на міжнародній конференції в Женеві, на Всесвітній раді Церков, ми відкрили перший шелтер від релігійних організацій для постраждалих від домашнього насилля, проєкти по ВПО (внутрішньо переміщені особи – ред.)». 

Бюджет синодального відділу сьогодні – близько 30 мільйонів гривень. Сергій Дмитрієв разом з командою навчається як писати проєкти для отримання грантових коштів, паралельно працюючи військовим та займаючись з ветеранами. 

Представником та партнером організації в Полтаві є батальйон небайдужих та владика Федір, який представляє соціальну службу. 

Я розповів гостю про те, як наша редакція реалізовувала соціальний проєкт «Обличчя Миру», що мав на меті нагадати людям про війну, від якої нас вже понад 7 років захищають воїни на Сході України. 

Сергій Дмитрієв прокоментував це та розповів, що є одним із п’яти засновників стіни пам’яті на мурах Михайлівського монастиря, перший варіант якої подарований військовим в Полтавській музей.

«Я думаю, що це залежить від чиновників і від громадськості. Ми не чекали, поки нам хтось дав дозвіл, ми просто знайшли місце в центрі Києва, де можна було розмістити фотографії загиблих. Сьогодні до цього місця приходить президент і покладає квіти, приходять і депутати, іноземні дипломати, військові аташе. Це місце, яке ми створили самі».

Він наголосив, що не треба очікувати дозволу чи допомоги від влади, якщо «ви небайдужі». Але коли все ж таки вдається порозумітися владі з активними громадянами, то вдається реалізувати дуже якісні проєкти. Наприклад, Музей АТО в Дніпрі, який, за словами Дмитрієва, є «найкращим музеєм пам’яті в Україні».

«Для мене сьогодні влада – це громадськість». 

На моє питання про те, як впливати не тільки на владу, але й на звичайних людей, які часто не помічають (або забувають) таких очевидних речей як війна, що триває вже понад 7 років, капелан відповідає просто: «Звичайні люди бачать телебачення, чують журналістів і так далі. Хто формує громадську думку сьогодні? Хто нагадує про пам’ять?».

Він також наголосив на важливості формування позитивного образу ветеранів та воїнів АТО. Адже, окрім нагадування у вигляді військового, який «іде по місту в камуфляжі», про них мають говорити ЗМІ та прості люди, тобто ми. 

«Причому без участі кожного з нас не обійтися», – вважає капелан. Він переконаний – нам самим потрібно нагадувати про це, спілкуватися з військовими та створювати позитив про них. Одразу до слова, Сергій Дмитрієв розповідає чудовий приклад про Ізраїль – там перед днем Незалежності саме святкують день пам’яті всіх воїнів та загиблих, які захищали країну. Люди розуміють, дякуючи кому вони святкують незалежність своєї країни.

Мій співбесідник також розповів про нещодавній випадок, коли його запитали про те, чи буде війна.

«Я кажу, що війна давно йде. Якщо ви маєте на увазі повномасштабний наступ, то хіба недостатньо скільки то загиблих – майже 5000 військових зі зброєю в руках, майже 3000 небойових втрат?».

Сергій каже, що думку формуємо саме ми і дуже важливо цим займатися, попри те, що активних людей не так багато як хотілося б. 

«У вас своя війна – ось тут в місті. Вам не треба їхати на фронт зі зброєю в руках, ви і ваша зброя – це ваш диктофон і те, що ви пишете, те з ким ви спілкуєтесь, те, як ви себе поводите. Це важливо. І це підтримка, яку відчувають військові».

«Як військові взагалі оцінюють проєкти, подібні проєкту «Обличчя Миру»? Чи відчувають вони підтримку?» – запитав я. Мені стало цікаво, адже попри успішну його реалізацію дуже важко сказати, чи проєкт став масовим, чи сильно вплинув на людей. То як тоді військовим та ветеранам?

Сергій Дмитрієв каже прості і зрозумілі речі: військовим не потрібні жалість та співчуття, їм потрібна повага й розуміння того, що вони ризикували не дарма.

«Якщо я йтиму містом і побачу хоча б один сітілайт, де буде написано про те, що Полтаві вдячні воїнам-захисникам, які захищали наше місто і країну в цілому – цього вже достатньо. Вдячності просто».

Та окрім вдячності має бути й пошана. Гарним прикладом, на думку капелана, є встановлення українських прапорів на будинках та в місцях, де жили загиблі українські військові. 

Тим паче, що вже зараз, за словами Сергія, армія стала сильнішою і їй більше не потрібна масштабна допомога. 

«Єдина допомога, яка зараз справді потрібна – це та допомога, про яку ми говоримо, допомога на місцях. Треба активізувати громадянську позицію на підтримання української культури, європейських цінностей, антикорупції – каже пан Сергій – Чудовий приклад відбувається в Полтаві – я був щойно на мітингу. Прийшло багато ветеранів, один одного всі знають, багато молоді, які мотивовані». 

В центрі фото Сергій Дмитрієв

Натомість він розповів про те, що непорядні люди, які захищали Іллю Киву, після першого ж натиску активної громади просто пішли. За його думкою, це показова ситуація, адже скільки б не платили грошей – люди вже не хочуть захищати неправду.

Як Ви прокоментуєте нещодавні заяви мера Полтави, який назвав російсько-українську війну братовбивчою та водночас – війною двох наддержав «США та Росії»? На моє здивування, капелан не чув про цей випадок, тому довелося розповісти деталі.

Сергій Дмитрієв, розмірковуючи над своєю реакцією на такі висловлювання, сказав, що він би влаштував мітинг, зайняв активну громадську позицію та змусив би вибачитися перед родинами загиблих.

«Вони всі хочуть бути обраними на наступний термін і треба впливати на них. Все залежить від нас, якщо ми промовчимо, то він буде й далі говорити. А людина повинна думати, що вона говорить».

Закінчуючи нашу розмову, я запитав про те, як все-таки доносити до людей соціально важливі речі, наприклад, про війну, яка триває вже понад 7 років

Військовий капелан був доволі чітким та навів такий приклад.

«Уявімо, що (не дай Боже) комусь із рідних чи близьких людей терміново потрібно купити ліки. Ви йдете в першу аптеку, вона поруч з домом, але ліків там немає. Кажуть, що ці ліки закінчилися. Ваші дії?

– Наступна аптека.

Там вам кажуть, що у всьому місті закінчилися потрібні вам ліки, а найближче місце де вони є – на складі в Карлівці

– Їду в Карлівку.

В Карлівці тільки що, перед вами забрали останню дозу ліків. Далі – треба в Харків їхати. Я буду називати вам інші місця і задавати питання: коли ви зупинитесь? Нагадую, близькій вам людині погано.

– Ніколи.

Моя мотивація – робити так, поки не знайдете умовні ліки. І це відповідь на всі питання – не треба боятися, треба змінювати».

Юрій ДРОГА