УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ

Кожна людина мріє бути щасливою. І в кожного – своє щастя. Для когось – це діти та сім’я, для когось – улюблена робота та фінансовий успіх.
Кожен іде своєю дорогою до щастя. Звичайно, не всі знаходять… Хтось – може з вірою йти за мрією до кінця, долаючи всі перешкоди. Хтось – ніколи не ввійде в холодну воду…
Тисячі науковців, психологів,  шукають формулу щастя. Та як би там не було, в цій формулі одним із аргументів будуть гроші.

Багато українців мають великі статки. Та, на жаль, на сьогодні, в Україні більшість сімей має низькі доходи. Не маючи власного бізнесу, чесно працюючи на підприємствах, в закладах освіти, охорони здоров’я, інших галузях, – зарплати пересічного українця ледве вистачає на їжу, найпростіші ліки й  оплату комунальних послуг. Зарплати в країні не дозволяють людині зібрати кошти на гарний автомобіль, купити великий будинок, забезпечити гідне життя своїм дітям та безхмарну старість собі (звичайно, мова не йде про доходи посадовців чи керівників). На жаль, в Україні, низький рівень життя…. І більшість українських сімей – не живе, а виживає…
 
Та попри все це:
Одні – люблять свою країну всім серцем, вірять в її майбутнє, борються за краще життя на своїй рідній землі, віддаючи, найдорожче – життя, гинучи під кулями снайперів під час Революції Гідності. Хтось – готовий перетерпіти зараз, сподіваючись, що прийде нова влада, нові політики, зміниться таки життя на краще в Україні. Хтось – готовий підіймати країну, а разом з нею і себе, з колін. Але ж Свою рідну країну… Хай як там важко б не було.

Інші ж – зневірені…  Їдуть шукати кращої долі за тридев’ять земель, часто полишаючи дітей, дружин чи чоловіків, батьків. На жаль, в Україні вони не мають нормально оплачуваної роботи, а годувати сім’ї якось потрібно вже сьогодні, не чекаючи світлого майбутнього завтра.
Хто ж них сильніший? Хто зробив вірний вибір і чи можемо ми когось засуджувати?

Звичайно, ні.
З розпадом Радянського Союзу, українці вперше відкрили для себе ЗАКОРДОН. Не маючи ніякої роботи вдома, в молодій незалежній державі, почали возити товари до Угорщини, Словаччини, Польщі. Проводили своє життя в дорозі з картатими сумками в руках. Було дуже нелегко, та багато хто почав саме з цього свій бізнес.    

На жаль, років з 15 назад багато старших людей поїхало до Італії, Португалії, Чехії заробляти собі на життя, доглядаючи людей похилого віку, працюючи прибиральницями, посудомийками, будівельниками чи підсобними робітниками. Важко звикали, долали мовний бар’єр,  тяжко переносили розлуку з домом і тихо плакали по ночам. Хтось – не витримав, підірвав здоров’я, повернувся. Але більшість, залишаються там й досі,  забрали за кордон своїх дітей, а, подекуди, вже й онуків. Будучи, фактично там ніким, виконуючи саму брудну роботу, віднайшли себе на чужині. Отримують достатньо коштів, щоб гідно себе почувати.

Та то була лише перша хвиля міграції.  Років із 5-7 назад українці по-новому відкрили для себе Польщу. Виявилося, що там не вистачає робочих рук, оскільки багато поляків поїхали працювати в європейські країни. Сотні, тисячі машин, автобусів, потягів повезли молодих наших співвітчизників до цієї країни.  Десятки літаків здійнялися до неба і полетіли до Європи, вивозячи туди цвіт  нашої нації. Везунчикам вдалося влаштуватися на роботу в Данії, Австрії, Швеції, хтось добрався аж до Китаю. Стільки наших людей розлетілися по світу піднімати економіки інших країн, що вже й не порахуєш…

Чи повернуться ці наші співвітчизники колись в Україну? Як би сумно не було це визнавати, та, мабуть, ні. Звичайно, спершу будуть приїздити до батьків, та з кожним новим контрактом, будуть знаходити собі краще місце роботи, та, на жаль, не в нашій країні.  Одружаться там, народять дітей, отримають там вид на проживання, а з часом, і громадянство… Можливо, колись, розкажуть своїм дітям про далеку країну Україну.
 
Та ЗАКОРДОН – це не тільки робота, а й гідне навчання, високорозвинена медицина, передові технології, міжнародна співпраця та партнерство. За результатами соціологічних опитувань школярів, мусимо визнати, що більшість дітей хотіли б навчатися, на жаль, не в Україні. І тільки фінансовий фактор не дає шансів навчатися в закордонних вишах. Більшість пацієнтів, при наявності коштів, поїхали б лікуватися в клініки Німеччини, Швейцарії чи Ізраїлю.
 
З відкриттям безвізового режиму, ЗАКОРДОН став ближчим для кожного. Адже тепер кожен має змогу вільно подорожувати. І це те – найприємніше, що манить всіх українців. Це ж так чудово – відкривати для себе інші світи, вивчати культуру різних народів, захоплюватися пам’ятками архітектури, милуватися горами, океанами й водоспадами. Це – те головне, заради чого, на мою думку, варто пересікати кордони і долати тисячі кілометрів.

Хотілося б, щоб українці гідно почували себе в СВОЇЙ країні, мали робочі місця і стабільно високі доходи в СВОЇЙ країні, прекрасну медицину й освіту в Україні, а за її кордон їздили, щоб відпочити на вихідних, освідчитися в коханні на Ейфелевій вежі, або зробити яскраві селфі на Ніагарському водоспаді.

Ростислав ПРОТАС,  зразковий художній колектив гурток «Юний журналіст»