«Віддав свою душу армії»: сержант Сергій Литвиненко з Кременчука про свої шість років на війні

— Коли був останній обстріл? 

— Кілька годин тому, увечері, думаю, теж будуть стрілять… Постійно стріляють. 

Не перебувати довго просто неба; уникати відкритих ділянок; не ходити більш ніж по двоє – кілька правил, за якими живуть військові 25-ї дніпровської окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ. Нині вони дислокуються на Донеччині. За 500 метрів – ворог. 

«Уже все не так, як було 2014 року», – кажуть військові, показують облаштовані бліндажі. «Ніяких сирих окопів». Розповідають про харчування та якісну форму, про сучасне спорядження, яке постачають не тільки волонтери. Про кваліфіковані кадри, якы виросли на війні. 

25-а ОПДБр – збірна України. У бригаді не лише дніпряни, але й харків’яни, одесити та полтавці. Чоловіки та жінки. Розмовляють українською, російською та суржиком. Усіх об’єднує одне – вони щодня ризикують життям заради вищої мети. Хоча у кожного є своя історія та своя мотивація.

Сергій Литвиненко. Командир відділення. Він із Кременчука. Спокійний, стриманий та сором’язливий, віджартовується у відповідь на підколи побратимів щодо «зіркової хвороби», що слідує за інтерв’ю. Поговорити погоджується не одразу. 

Йому 37. Має чотирнадцятирічного сина. З дружиною розлучилися. На війні шість років. Доброволець. До військкомату у грудні 2014 року прийшов сам. Сказали чекати до січня. Через місяць прийшов вдруге. Якраз тоді була четверта хвиля мобілізації, до якої він і потрапив.

Попри те, що рішення виношував довго і ухвалив його свідомо, все ж про наміри мовчав, щоб не хвилювати рідних. 

«Я сім’ї тоді нічого так і не сказав. Ну як не сказав… Перед фактом просто поставив: ось — повістка, я завтра їду, все. Якби раніше сказав, почали б мене відмовляти, багато непростих розмов було б. А так вони вибору просто не мали». 

За шість років, що воює, мав хіба що місяців зо два не фронтових. Відбувши мобілізацію, пішов на контракт: «я віддав свою душу армії». Каже: «армія — це не для всіх, адже доводиться багато чим жертвувати». 

«Якщо людина розуміє, що армія — це не його, навіщо його тягнути силою? Лише заважати буде, хай і грубо звучить. Це ж не завод, куди можна просто прийти, щоб зрозуміти, твоє воно чи ні. Тут занадто багато факторів, які просто неможливо ігнорувати. Наприклад, постійні роз’їзди. Раніше було так, що відслужив — пішов додому. А зараз ти їдеш на вісім місяців, на пів року — не кожна сім’я таке витримає».

Розповідає, що його життя розділилося навпіл: до 2015 року і після. Десь там залишилося мирне життя, старі цінності, колись важливі. Натомість тут і зараз ти живеш щирими емоціями, справжнім почуттям взаємовиручки та братерства. Дуже хвилюється через втрачений час, який міг би провести із сином. А от обірвані зв’язки зі старим життям, друзями та знайомими коментує легко, адже отримав вірних побратимів. 

Хай там як, але про вибір присвятити життя Збройним силам не шкодує. Дещо розчаровано розповідає про те, що українці там, поза зоною ведення бойових дій, почали забувати про війну. Чим далі від Сходу, тим менше розуміння. Хтось вдає, що нічого не відбувається, бо так спокійніше. Хтось просто втомився жити у тривозі. Когось переконали, що то не його війна, а олігархів. Є й такі, ще досі вірять у «братні народи» та «громадянську війну», бо згадують «ескімо по 11 копійок». Сергій Литвиненко перед таким вибором не стояв, він точно розуміє, чому на фронті. Війну він називає «війною», а ворога «ворогом». І переконувати когось… Не для цього він прийшов до армії.

Коли закінчиться війна, Сергій планує влаштуватися на цивільну роботу. Каже, проблем із цим не має бути. Хай держава і не надає належної підтримки, проте впорається сам, адже до фронту працював у різних сферах. 

«Загалом якщо людина хоче, то вона обов’язково знаходить. А от говорити, що у мене щось не виходить через службу — таке собі, більше на відмазку схоже». 

У перемогу України у цій війні військовий вірить беззаперечно. Адже «за нами правда!». Переконаний, що справа не лише у звільненні окупованих територій. 

«Зараз ми воюємо на двох фронтах. Адже триває ще й інформаційна війна. На жаль, коли люди не хочуть шукати перевірену інформацію, витрачати час, щоб повністю розібратися у ситуації, їм доведеться «споживати» те, що показали по телевізору чи у соціальних мережах. А соціальні мережі є найкращим інструментом для поширення пропаганди. Туди можна закинути будь-яку інформацію, мало хто буде її перевіряти. І одразу ж починають «зраду розганяти». Тому я раджу завжди шукати кілька джерел інформації, а не одразу ж вірити тому, що показали чи про що написали. Адже навіть у монети є дві сторони. Але, правду сказати, людина завжди чує те, що вона хотіла б чути». 

Так, в Авдіївці, наприклад, досі транслюються російські телеканали, що цілодобово, з перервою на Малахова, розповідають про «фашистів» та «вплив Америки». І все для того, щоб виправдати та прикрити фактичну агресію та війну Росії проти України. Але найгірше не те, що канали досі не заблоковано, а те, що є глядачі. 

«І мир буде тоді, коли закінчиться інформаційна війна». 

Говорили про закінчення війни та майбутнє за 200 метрів від ворожої позиції. «Зайди під накриття, тут прилетіти може» — каже сержант. Сам залишається поза навісом. І у цьому весь він: захищати, ризикуючи собою. Стояти поруч не страшно, цей хлопець точно знає, що робити. 

«О, і ще! Передайте привіт синові». Скромна плата за інтерв’ю, що її просить військовий. 

Попрощалися за руку. Бо на війні всі рівні. Ніяк бути сексистом, коли «замкомроти» — дівчина. 

Їдемо з передової. Швидко, зигзагами, не жалкуючи підвіски, бо дорогу прострілюють, а життя — важливіше. Пропустив поворот — заїхав на територію ворога. Заїжджаємо в Авдіївку, місто з психологічними та фізичними травмами війни. Воно живе повільно, переважно вдома. Тож у вихідний фронтове місто більше нагадує порожній знімальний павільйон. 

У кожного тут своя роль: хтось малює стінописи, аби довести собі, що місто живе; хтось підозріло дивиться на людей в українській формі; хтось живе у віддаленому від «передка» мікрорайоні, куди не так часто прилітає. 

Травми війни — це не тільки поранені люди та зруйновані будинки, а ще й здатність дітей за звуком відрізняти «прильот» від «виліту». А ще — величезна, хоч і невидима, стіна між поколіннями.

Минула година після від’їзду з передової. Дзвінок. «Знову обстріляли». Але Авдіївка пострілів не чує. Тож питання про те, чи чує їх Кривий Ріг, Миколаїв чи Полтава риторичне. 

І тут ти раптом розумієш: найменше, що може зробити кожний, щоб сплатити борг перед військовими, – пам’ятати про них. Герої не вмирають, поки живе пам’ять про них!

Хочемо подякувати в організації волонтерської поїздки та підготовці матеріалу підрозділу Цивільно-військового співробітництва 25-ї Дніпровської ОПДБр «Січеславська» та пресофіцерці Тетяні Заріцькій.

Анастасія МАЦЬКО

Інші новини
У Полтаві відкрили меморіальну дошку лікарю Євгену Іщейкіну