Вибір-2022

Що мені робити? За ці два місяці війни кожен українець задавався не раз цим питанням. Прогнози на майбутнє змінюються кожен день і всі теорії різні. Щойно почув, що перемога через п‘ять днів, через хвилину, що через місяць, а можливо через рік. І тебе накриває хмарою думок, починаєш придумувати виходи з ситуації: поїхати, залишитись, продовжувати робити в звичайному режимі чи просто сподіватися на краще?

Поїхати – почати жити з чистого аркуша. З нуля побудувати життя. Чи готовий ти до такого ? Чи достатньо сили на такий складний крок? Спочатку тобі допоможуть, але це ж не вічно. Ви готові покинути рідну землю, домівку, можливо, не улюблену, але присвячене їй своє життя роботу, рідних – батьківщину. Багато хто думає, що евакуюватися закордон це як поїхати у відпустку, але це зовсім інше. На відпочинок ми збираємо гроші, бронюємо готелі та їздимо на море. А зараз ти повинен влаштуватися на роботу, якої вже майже не залишилось, десь знайти житло, на щось купити продукти і думати як вижити далі. Мало хто припускає, що ця «відпустка» може тривати все твоє життя. І ось ти приїжджаєш і наче повинен відчувати захищеність, та душа не на місці. Думаєш, переживаєш за всіх тих, хто залишився: а як він там/ а що з нею зараз/ у них повітряна тривога, а я тут гуляю красивою алеєю/ що я можу зробити? Нічого, бо це вибір кожного, не легко тому хто залишився і так само тому, що поїхав.

Залишитися, отже постійно бути під загрозою. Кожен день страшні три слова «Увага, повітряна тривога!». Ти біжиш у сховище і думаєш: хоч би пронесло/ сподіваюсь не долетить/ коли ж це все закінчиться… Новини, новини, новини, – очікуєш хоча б на одну гарну, але, на жаль, не бачиш.

Робота це єдине, що може відволікти. Ти трошки абстрагуєшся і заповнюєш думки іншим. Хоча б на годину ти звільняєш свій розум від всього болю та жалю, що зараз відбувається. Хтось говорить, що у війну не до роботи, та під час розслідувань у Другу світову війну було доказано, що найбільше вижило тих людей, хто постійно працював. Тож не вішайте ярликів і не депресуйте, навпаки – доки є можливість хоч трошки ще пожити попередніми днями, продовжуйте у тому ж дусі, бо хтось уже ніколи не повернеться додому, на свою роботу, до сім‘ї, міста та країни.

Зараз ти сидиш десь в підвалі, за столом на роботі, в машині у заторі, на дивані чи на кухні читаєш чергову страшну новину про померлу трьохмісячну дитину, розстріляну сім‘ю, понівечену собачку і просто боїшся уявити скільки ще таких страшних історій, скільки горя нанесли ці нелюди. Скільки люті сидить у них, скільки безглуздя вони говорять, а ще більше – у що вірять! Просто як можна їм щось доказати, розказати, якщо вони не вірять своїм же побратимам. А може і не потрібно нічого говорити, головне, що весь світ за нас, підтримує, допомагає, співчуває, а ті кам’яні люди нехай залишаються на своєму «острові щастя», будують кілометрові забори і насолоджуються життя у неволі!

Але ми вистоїмо ! Ми, Українці, з давніх-давен переживали купу горя, нам постійно вставляли палки в колеса та ми їх ламали і продовжували возвеличувати свій народ. Ми все переживали, і це переживемо. Найголовніше – віра, підтримка та любов до рідної землі, захисників, які її боронять та людей, які живуть на нашій благословенній землі та обов’язково відбудують нове щасливе життя!

Слава Україні!

Діана Коцюба