І під час воєнного стану в інтерактивному музеї українського весілля, що в селі Великі Будища неподалік від Диканьки, проводять церемонію одруження за народною традицією
За 14 років існування цього народного музею в його стінах одружували не тільки українців, а й американців, французів, німців, індусів тощо. Єдиний в Україні народний музей українського весілля, що розміщується в сільському Будинку культури, ламає звичні уявлення про музейний заклад. У цьому культурному просторі вам ніхто не зробить зауваження, якщо доторкнетеся до будь-якого з експонатів чи візьмете його до рук. А ще тут можна стати не лише свідком, а й учасником традиційного весільного дійства. Не дивно, що за час свого існування народний музей здобув таку популярність, що до широкомасштабного нападу московії від екскурсантів не лише з України, а й з усього світу просто не було відбою. Повномасштабна російсько-українська війна, за словами директора Будинку культури й за сумісництвом очільниці музею Оксани Трипольської, внесла свої корективи в роботу осередку культури.
«Кількість відвідувачів суттєво зменшилася: якщо раніше люди приїжджали до нас великими автобусами, то зараз — мікроавтобусами, а то й легковими автомобілями, — порівнює Оксана Борисівна. — Але й під час війни життя неможливо поставити на паузу. Тож, попри важкі часи, ті, хто бажає, все одно одружуються. Хоч загалом таких пар цьогоріч у нас було мало. Натомість святкувати в музеї роковини весілля приїжджало дуже багато людей. Були й такі подружжя, які, проживши чимало років у шлюбі, раптом захотіли одружитися за народною традицією, аби освіжити стосунки. А багато хто, беручи в музеї старовинні українські національні костюми, проводить сімейні фотосесії. Нині в нашому селі велика кількість внутрішньо переміщених осіб — їх знайомимо з музеєм, усе показуємо й розказуємо безкоштовно. Для однієї ж родини вимушених переселенців із Харківщини навіть провели церемонію одруження за традиційним «сценарієм» — із використанням народних обрядів та звичаїв. У цієї пари вже є дітки, але чоловік та жінка то жили разом, то розходилися, а врешті-решт зійшлися знову, вирішивши скріпити свій союз одруженням у нашому музеї».
За кількістю скринь визначали, скільки дівчат у господі на виданні
Цей народний музей, за словами його очільниці й натхненниці, народився зовсім випадково. У Великих Будищах багато років існує фольклорний вокальний ансамбль «Берегиня». 14 років тому його учасницями були літні жіночки, які знали дуже багато давніх весільних пісень, але ніде не могли їх заспівати.
«Якось під час розмови з’ясувалося, що в однієї з них — Олени Кравченко — є в наявності її післявоєнна весільна сукня (жінка вийшла заміж 1949 року), — пригадує Оксана Трипольська. — Тож я її попросила: принесіть, цікаво ж подивитися, якою була весільна сукня вашої молодості. А вона додала: «Так у мене й весільне фото збереглося». Інші учасниці ансамблю й собі почали пригадувати, що в них уціліли старовинні весільні вишиті рушники, сорочки…»
Вирішили всі речі, що стосуються весільного обряду, зібрати в одному місці. А потім і інші односельці, довідавшись про таку ініціативу, почали діставати зі своїх тайників, горищ і приносити до Будинку культури давній народний одяг, предмети побуту українців тощо. Невдовзі завдяки «сарафанному радіо» новина поширилася — як виявилося, це було цікаво й загалу.
«До нас почали приїжджати відвідувачі спершу з Полтавщини, потім — з інших областей, а тоді — і з інших країн, — продовжує розповідь пані Оксана. — Як бачите, у нашій книзі відгуків зроблені записи різними мовами. Зустрічається навіть ієрогліфічне письмо. Цікаво, що в парубків з Африки, які в Україні навчаються, у нашому музеї виникли певні асоціації. За їхніми словами, у них отакі дерев’яні ночви, цеберка, інші речі, які в нас є музейними експонатами, досі використовують у повсякденному побуті».
Першим музейним експонатом стала вже згадана весільна сукня з голубого крепдешину. Чим вона унікальна? Одягнути свого часу таку весільну сукню, пояснює Оксана Борисівна, було дуже сміливим кроком, адже згідно з традицією дівчата виходили заміж тільки в українському національному вбранні (та під час війни багатьох молодих українців вивезли в Німеччину, де вони й запозичили іншу моду). Мати нареченої була категорично проти такого весільного наряду, але панянка наполягла на своєму. Тканину вона якраз і привезла з Німеччини, де була «остарбайтером». Після цього її приклад почали наслідувати й інші дівчата в селі.
Почесне місце в музеї зайняли старовинні вишиті сорочки, рушники — серед останніх один аж 1917 року (це найстаріший експонат). Є тут і давні дерев’яні ліжко, стіл, лава, ткані килими з чистої шерсті. Усе добротне й зроблене зі смаком — навіть не віриться, що на початку минулого століття.
На дзеркалі в дерев’яній різьбленій рамі з тумбою помічаю рік виготовлення — 1930-й. За словами пані Оксани, такі дзеркала свого часу були чи не в кожній хаті. Цей експонат подарував музею Василь Білак: продаючи батьківську хату, чоловік знайшов гідне місце й для хатніх пожитків. Тож, окрім дзеркала, до музею перекочували стіл із липи та скриня. Останню місцевий самодіяльний художник Іван Пелих ще й розмалював. «Скриня була дуже важливим предметом інтер’єру в українській хаті, — зауважує очільниця музею. — Туди, як відомо, складали рушники, сорочки, інші вишиті речі — дівчині на придане. І хто до хати заходив, за кількістю скринь визначав, скільки дівчат у господі на виданні».
Навіть такий несподіваний експонат, як батіг був частиною весільного обряду
Хоч приміщення, виділене для музею, не надто велике, експонатів у ньому за 14 років зібралося досить багато. Їх тепер час від часу змінюють: поки одні демонструють, інші чекають своєї черги у скрині. «Основною подією, що скріплювала союз молодих, у наших предків вважалося не вінчання, а саме весілля. Бувало так, що молоді люди вінчалися в церкві, після чого розходилися по батьківських домівках, а жити разом починали після весільної церемонії. Усі оці експонати мають стосунок до українського весілля: будь ласка, вкажіть на будь-який із них, і я вам поясню, чому саме, — обіцяє пані Оксана й після того, як вказую на лавку, встелену різноманітними речами, коментує: — Це лавка з подарунками для молодят. Ці подарунки зазвичай мали жартівливий підтекст і були корисними в господарстві. Наприклад, мішок проса — щоб молода не ходила боса, мішок гречки — щоб у домі не було суперечки, цебро — щоб було добро, барило — щоб мали сина Гаврила. Молодій дарували коромисло, щоб у неї на шиї завжди було намисто, а молодому — для коня дугу, щоб не заглядався на другу».
А от дерев’яний молоток, зі слів Оксани Трипольської, використовували на другий день весілля, коли всім гостям «підковували» ноги, щоб добре брикали» (до цього звичаю нерідко вдаються й досі). І навіть такий несподіваний експонат, як батіг був частиною весільного обряду. Коли дівчину привозили з батьківського обійстя до хати молодого, то садили її на кожух, знімали з неї вінок і надягали хустину, після чого примовляли: «Яка ж то молода, якщо вона жодного разу не бита?» А тоді давали до рук молодого чоловіка батіг, той мав приказувати: «Кидай батькові звички й бери мої…» — і бити або по плечах судженої, або ж по кожухові. Таким чином визначали, яким буде чоловік у майбутньому спільному житті: жалітиме дружину чи навпаки. «Оцим дерев’яним гребінцем розчісували коси (до речі, найпершою в селі сватали дівку, у якої була найдовша коса), а рубель і качалку, як відомо, використовували для прасування речей», — продовжує знайомити мене з експонатами музею його директор. Ці традиційні предмети побуту тепер слугують іще й за шумові інструменти під час виконання учасницями гурту «Берегиня» весільних пісень.
«Для наречених, як бачите, ставили окрему лавку, на неї обов’язково клали кожух — це місце називали посадом. Над ними вішали отакий птах щастя або рівнобічний криж — прадавній слов’янський оберіг, виготовлений із трав, — «просвітлює» мене далі пані Оксана. — Цікаво, що молодятам першого весільного дня не можна було ані цілуватися, ані їсти, ані пити — от чому й бокали, і ложки зв’язували. На весіллях і понині так роблять, а з якої причини, уже ніхто не знає. Виявляється, наші предки вважали, що через їжу молодят можна зурочити. Таким чином, весілля було чи не найгіршим днем у житті тих, хто брав шлюб, — за кожним їхнім кроком чи рухом слідкували. Ось звідки з’явилося оте слово «гірко», яке нині вживають під час весільного тосту».
Хоч за шкандибайла, аби до Михайла
Весільна церемонія, констатує моя співрозмовниця, відбувалася здебільшого холодної пори року, коли вже було зібрано урожай. Після Семена (свята Преподобного Симеона Стовпника) засилали сватів, а вже через тиждень можна було святкувати весілля. І так аж до Дня святого Михайла.
«У народі говорили: хоч за шкандибайла, аби до Михайла. Адже, якщо дівчини до цього свята не посватали, це означало, що вона лишиться дівкою іще на цілий рік. Узимку ж відзначали весілля, як казали в народі, або жадібні (бо в хаті поміщалося не так багато запрошених гостей), або ті, хто зі зрозумілих причин не міг його відкласти. Загалом святкування тривало цілий тиждень — звідси приказка: від середи до середи хоч на призьбі сиди. І кожному дню були приурочені свої звичаї», — здається, пані Оксана знає про традиційне українське весілля все. Зізнається: цікавість до цієї теми виникла в неї іще в студентські роки. Вона тоді їздила у глибинку, нерідко до віддаленого села Бовбасівки, що на Хорольщині, до своєї бабусі Марії Серафимівни, де записувала на диктофон спогади літньої жінки та її ровесниць про стародавні весільні обряди, а також народні пісні. Тоді, звісно, не знала, що все це колись іще й як згодиться.
«Усе почалося з того, що ми зі своїми самодіяльними артистами демонстрували в нашому музеї відвідувачам, як відбувався раніше весільний обряд, а ті були просто глядачами. Але ж у сценарії весільного дійства задіяно близько 10-ти осіб (молодий і молода, боярин і дружка, світилки, свашки, дядько Йосип, який горілку носить, тощо) — де їх щоразу взяти? Почали залучати екскурсантів — і побачили, що їм це цікаво. Отак і народився живий, інтерактивний музей, — усміхається його натхненниця. — Іноді трапляються відвідувачі, які не хочуть брати участь у весільному дійстві, бо соромляться. Тоді ми їх умовляємо — і в підсумку люди розкриваються на очах. Бо ці знання народних обрядів та звичаїв у кожного з нас, українців, закладені на підсвідомому рівні. От іноді співаємо давніх весільних пісень, відвідувачі ж підспівують, а тоді самі дивуються, звідки вони це знають. Я їм відповідаю: в усіх нас це є в генетичній пам’яті, а в ось такі миттєвості проявляється. Відверто кажучи, дуже важко понад 10 років повторювати одне й те ж. Тому весільні церемонії намагаюся урізноманітнювати. Наприклад, буває, проводимо обряд за козацьким звичаєм (не потрібно забувати, що були часи, коли дівчата сваталися до парубків, — ці звичаї, до речі, відобразив у своєму «Описі України» французький інженер Гійом де Боплан)».
Відвідини сільського музею під час війни для багатьох стають розрадою
За час існування музею хто тільки в ньому не побував. Особливо запам’яталася Оксані Трипольській перша пара: полтавець, поїхавши працювати у Францію, уподобав там француженку, а одружитися пара вирішила в Україні. «Офіційно молодята розписалися в Полтаві, а в нашому музеї брали шлюб за народною традицією. Потім було багато таких пар: ми одружували і американців, і англійців, і німців, і навіть африканців — усіх не перелічити, — зазначає пані Оксана. — Один молодий індус одружився з дівчиною з Диканьки. Зареєструвавши шлюб у тамтешній селищній раді, вони приїхали до нашого музею, і ми продовжили обряд весілля. Із багатьма парами, яких одружували, і далі підтримуємо стосунки. До таких належать Віталій та Марина Мостові із села Петрівка, що в Полтавському районі, яким свого часу ми влаштували справжнє весілля в українському стилі. А одного разу молодим людям, які відвідали наш музей, тут усе настільки сподобалося, що вони вирішили влаштувати сюрприз і для своїх батьків — жителів Котельви, котрі якраз відзначали «золоту» річницю свого одруження. Отож вони привезли сюди літню пару, попередивши нас, щоб обряд провели з урахуванням її віку. Та під час дійства глава родини раптом поцікавився: а коли ж будуть танці? Таким чином, немолоде подружжя, попри побоювання дітей, і танцювало залюбки. Отак стало популярним відзначати в нашому музеї ще й річниці весілля».
За відвідини інтерактивного музею беруть чисто символічну плату: квиток для дорослих коштує 10 гривень, а для дітей — 7. Проведення ж екскурсії обходиться групі відвідувачів у 400 гривень. Виручені кошти спрямовують на потреби музею, зокрема на них примудрилися вже двічі зробити ремонт у музейному приміщенні. До речі, двері музею відчинені і для тих, хто не має коштів.
Насамкінець Оксана Трипольська ділиться своїми спостереженнями: із настанням повномасштабної російсько-української війни настрій у людей став іншим — багатьом притаманне відчуття тривожності. «Але тут, у музеї, вони знаходять розраду. Часто помічаю, що, доторкнувшись до експонатів, взявши участь у традиційній церемонії одруження, відвідувачі виходять від нас із позитивними емоціями. Тож, думаю, навіть під час такої жорстокої війни подібні заходи потрібні, щоб бодай на якийсь час переключитися з негативних думок на позитив, відпочити від важких почуттів», — вважає пані Оксана.
Ганна ЯРОШЕНКО
