Згадай найскладніше

Вже третій рік, як наше життя перевернуте. Повна зміна розпорядку дня і звичних речей до цього моменту. Чому третій рік, згадаймо як все почалося у 2020-му, коли 11 березня весь світ спалахнув страшною епідемією коронавірусу. І все, це стало першим словом у новому абзаці нашого життя.

І ось настає той день, коли отримуємо повідомлення, що всі йдуть на дистанційку, – розпочинається всесвітній карантин. Надвір виходити тільки в масці, в транспорт пускають лише з посвідченням, в магазин заходить обмежена кількість людей, а надворі ні душі, як в пустелі. І тут люд занурюється у світ IT-технологій, створюється безліч програм для дистанціної роботи та навчання.

Пройшов рік, вже всі звикли до масок, дистанції у черзі, антисептиків. І тут відкривають вакцину з необхідністю подальшого щеплення! Виходу немає, пункти відкриваються на кожному кроці, всі обговорюють факти про перенесену хворобу, інші бояться ін’єкцій.

Пережили, наче вже стихло, відкрили в‘їзди в інші країни, з масками вже легше, та звикли. Починаємо будувати нові плани, потроху втілюємо їх в життя, наближається Новий рік, рік Водяного тигра. О, якраз пишуть, що ідеально підходить для оновлення життя, але на такі зміни після дзвонів курантів, не очікував ніхто.

Ну що ж, настав новий 2022 рік, розпочинаються канікули, відпустки, хтось в Буковель, хтось в Єгипет, а хтось в село до родичів. Гарно проходить січень, настає лютий. Дочекалися Дня закоханих, всі дарують валентинки, цукерки, подарунки кохання та мрії були в голові та в атмосфері! Але щастя та радість проіснували не довго…

Ніч, тиха зимова ніч, будильник заведений на 7 ранку, всі солодко сплять. Та вмить лунають вибухи, вся Україна прокидається й здригається від гучних пострілів, ракет, пролітають гвинтокрили, лунають сирени. 24 лютого о 4:00 ранку президент України проголошує, що почалася війна, росія вторглася на наші землі. Життя зупиняється остаточно. Ти не знаєш куди бігти, що робити, які речі брати. Одягаєш перші-ліпші шкарпетки, якісь штани, светр і пальто. Одягаєш дітей, береш собаку під руку і вибігаєш надвір. Куди тікати? Що робити? Біжиш у метро, якусь підземку чи сарай. Бомбосховище, чи чув ти де воно, чи знаєш? Намагаєшся прийти до тями, заходиш у соцмережі, пабліки з новинами читаєш і просто не можеш повірити своїм очам, нам проголошена, як вони казали, «спецоперація». І ти сидиш на сирій підлозі, в підвалі будинку і навіть не можеш уявити, що буде далі. Куди їхати, тікати, просто як вижити…

Телевізійні канали об‘єднуються в один спільний марафон новин, які тривають 24/7. Настає ранок, починають публікувати як у двори заїжджають танки, як людей розстрілюють просто посеред вулиць. Люди збігаються до банкоматів, знімають всі заощадження, біжать до магазинів та скуповують все, що бачать. Всі, хто ховаються хочуть їсти, бо, збираючись вночі, про це ніхто не думав, назовні чути вибухи і ти не можеш піднятися ні в магазин, ні в квартиру. Хто може на машинах починає виїжджати з міст чи країни. У когось тихо, але від емоційного навантаження стає ще гірше. Починають активно працювати волонтери, відправляєш останні кошти на ЗСУ, зелені коридори, допомогу для тимчасово переселених осіб. Намагаєшся допомагати чим можеш, але найбільше тоді хотілося донести усьому світу, що нас просто винищують! Це справжня кривава, жорстока і невиправдана війна!

Проходить перша неділя, весь світ дізнався хто є українці і, що ми за народ, нас підтримує кожна країна, зірки всесвітнього рівня викладають пости на сторінки і переказують шалені кошти на підтримку! Але вони не вірять, вони доказують, що це фейки, сидячи в своїх норах, вони демонструють очевидцям свою нерозумну позицію і пропаганду, провалюючись у ще більшу безодню, з якої більше ніколи не вилізуть.

Так пролетіла весна. Ми не помітили перших пролісків, як розтанув сніг, як тепло почало світити сонечко, як поверталися птахи в Україну, попри все. Кожен день тільки сирени, новини, нові масштабні трагедії, геноцид і сльози. Та ми стоїмо, підтримуємо армію, економіку, хто ще може – продовжує мислити позитивно і зберігає холодний розум. Кожен день ми молимося і просимо, щоб скоріше закінчився цей жах, щоб всі, хто поклав свої душі за нас, за Україну, знайшли спокій, а всі хто втратив, загоїли свої рани. Літо промайне так само швидко й не помітно, з надією на кінець цьому безладу, що всієї тієї гнилої нації ніколи не буде і росіяни всі отримають по заслузі, бо життя це бумеранг, і все повертається!

Ми відбудуємо нашу країну, ми покажемо всьому світу, що все можливо, що незалежність і воля – це те, без чого не може існувати наша нація, бо так зародилося споконвіків, так і буде! Не журімося, а краще робімо все, щоб бути корисним державі та нашим нащадкам! Віримо в Україну! Слава Україні, Героям слава!

Коцюба Діана