Життя після війни: Богдан Юрчук

«Полтавська думка» підготувала серію публікацій – мотивуючих історій повернення до мирного життя полтавців, які були учасниками бойових дій на Сході нашої країни.

Історія №1. Богдан Юрчук

Богдан Юрчук доводить на практиці, що вироби із фанери можуть бути справді душевними.

Змінити вид діяльності змушений був через поранення

Російсько-українська війна внесла корективи й у життя полтавця Богдана Юрчука, який нині має за плечима 41 рік. Свого часу чоловік працював електриком на залізниці. Іще 2014 року почав оббивати поріг військкомату й проситися на фронт, однак, оскільки не служив в армії, одразу його не мобілізували до війська. «На ту пору разом з однодумцями, чим міг, допомагав нашим бійцям — надсилав у зону бойових дій теплі речі, продукти, сприяв фінансово. А сам був призваний до армії у 2015 році за 6-ю хвилею мобілізації. Служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Ми стояли на самісінькому передньому краї фронту — у місті Авдіївка. Спільно з ДУК «Правий сектор» та іншими військовими з’єднаннями брали участь у боях за Авдіївську промзону й відбили її в противника. Мінометні, танкові, артилерійські обстріли там були звичним фоном. Я мав осколкове поранення в черевну порожнину, та через 1,5 місяця знову повернувся у стрій. Звісно ж, і перемерзання, і порушення режиму харчування та сну нікому з нас здоров’я не додали. А при легких пораненнях та контузіях не завжди навіть була можливість отримати вчасну медичну допомогу через неповний штат та певну специфіку оперативної ситуації, — ділиться далеко не радісними спогадами Богдан. — Нині маю ІІ групу інвалідності. Після демобілізації іще 2 роки пропрацював на залізниці. Однак після поранення мав дотримуватися певних вимог лікарів, а це з моєю роботою було складно. Та й зарплата не надто влаштовувала. За таких обставин і виникла думка про власну справу».

Чоловік зізнається: довго міркував, чим би зайнятися таким, щоб результат праці й іншим людям подобався, і йому самому. А оскільки мав досвід роботи з комп’ютером, дизайнерськими програмами, вирішив придбати лазерний верстат і виготовляти декоративні вироби із фанери. «Це в основному сувенірна й рекламна продукція, дитячі іграшки, ялинкові прикраси, дрібний «хенд-мейд», — перераховує Богдан Юрчук, попутно демонструючи мені справді душевні витвори своїх рук. — А далі — вирішував проблеми в міру їхнього надходження. Звісно ж, насамперед постало питання про майстерню. Лазерне різання зазвичай супроводжується димом, тож легше організувати це виробництво у приватному секторі. Відтак облаштував майстерню за містом у батьківській хаті. Тепер, буває, якщо пару ночей протягом тижня сплю вдома, то це вже круто. На жаль, в Україні дуже важко знайти якісну фанеру для лазерного різання. У цьому чи не основна складність. Через те, що в ній багато дефектів, маю чимало відходів, а це впливає й на собівартість виробів». 

Скрупульозно вивчивши тенденції ринку сувенірної продукції, Богдан зрозумів, що може запропонувати в цій царині і щось своє. Тоді, у докоронавірусний час, вироби лазерної різки користувалися значним попитом, бо люди частіше ходили в гості, дарували подарунки. Із виробів нашого героя користувалися популярністю топери для кондитерських виробів, квітів, підставки під посуд, подарункові упаковки для спиртних напоїв тощо. Потім був спад, хоча це, за словами майстра народного промислу, теж мало свої плюси: довелося шукати нові ринки збуту своєї продукції, виходити на інші міста й навіть країни.

«А починав із того, що напрацьовував клієнтську базу: навідувався до тих, хто займається в Полтаві кондитерським, туристичним бізнесом, «хенд-мейдом» тощо. Та й деякі торгові точки охоче брали мої вироби на реалізацію. Дуже допомогла сестра — у неї був відділ у магазині сувенірної продукції. Загалом цей товар не залежується на полицях», — запевняє Богдан Юрчук.

Тепер уже не він шукає замовників, а вони — його. Як правило, сплеск замовлень на сувенірну продукцію припадає на передсвяткові дні, коли стає актуальною тема подарунків. Більш сезонними є побутові вироби: підставки, хлібниці, коробки тощо. «Ось такий ліхтар — не просто красива, а й прикладна річ, — звертає майстер мою увагу на ще один свій виріб, — його можна використовувати як нічний світильник. В основному їх замовляють на подарунки, при цьому просять нанести гравіювання, дарчий надпис. Коштує такий оригінальний сувенір 306 гривень — вважаю, це не так дорого, адже робота доволі складна. А оцю композицію ми розробили разом із волонтеркою з міста Охтирка Сумської області Наталею Вінник і надсилаємо в подарунок дітям учасників бойових дій. Таку композицію й під новорічну ялинку можна поставити, і використовувати як світильник, якщо прикріпити сюди світлодіодну стрічку».

Та й на родинній новорічній ялинці поряд із традиційними висять Богданові прикраси із фанери, а увінчує верхівку український національний символ — тризуб. Усе це теж має доволі оригінальний вигляд. Правду каже Богдан Юрчук, надзвичайно милі вироби із фанери можна використовувати в багатьох сферах. Найчастіше, за словами чоловіка, він орієнтується у своїй роботі на побажання клієнтів. Тому вся його продукція індивідуальна. Поєднує ж вироби майстра, робить їх впізнаваними, мабуть, те, що всі вони кольору дерева. Втім, на початку своєї діяльності учорашній вояк експериментував з їхнім пофарбуванням, але це здорожувало продукцію, а до того ж із кольором потрібно було вгадати. І не завжди вдавалося «влучити в десятку». Натомість колір натурального дерева задовольняв усіх, що врешті-решт і зумовило вибір майстра. Він вважає, що кожен власник його виробу може за бажання пофарбувати його самостійно.

Якщо не «піджимає» якесь термінове замовлення, Богдан Юрчук із задоволенням бере участь у ярмарках, де і свого роду статистику веде щодо того, який товар найбільш ходовий, і черпає натхнення, адже багато хто його вироби щиро хвалить. «Я бачу перспективи розвитку цього бізнесу. Сподіваюся, із часом вдасться «розкрутитися» й перенести майстерню до Полтави, наростити більш серйозні обсяги виробництва, залучити помічників. А ще у планах — відкрити свій магазин. Головне ж — хочеться, щоб людям подобалося те, що я роблю, — іще раз наголошує учасник бойових дій. — Це подвійне задоволення — коли й тобі подобається результат твоєї праці, і іншим».

Ганна ЯРОВА