ЗУСТРІЧ ІЗ ТЕТЯНОЮ ВИСОЦЬКОЮ: інтерв’ю-післясмак. Частина 2

Як Ви стали журналістом?

«Я прийшла в професію в 15 років. Хоча, аналізуючи минуле, пригадую, що вже у дитинстві видавала дитячу газету, бігала з мікрофоном, – напевно, все це було першими дзвіночками.

Моя перша програма, де я брала участь, – «Херсон передноворічний». Це така атмосферна легка програма. Була авторка проєкту, а я була ведучою. Ми писали слова, які я повинна говорити і мені було тоді дуже страшно робити перші кроки. А далі вже потихеньку, починаєш розуміти себе, визначатися зі стилем, вирізняти публіцистичний стиль, новинний, розбиратись, де діловий стиль перехрещується з новинним, чим вони відрізняються і як поєднуються.

Після цієї програми вступила в Херсонський державний університет (на спеціальність «філологія»). Провчилася очно рік, а далі тато сказав – «іти в поля». Порадив йти працювати, оскільки «лише практика зробить тебе журналісткою». То ж із другого курсу я взяла мікрофон, і пішла брати інтерв’ю, робити критичні сюжети на обласному телебаченні, чим змінювати світ на краще. Запам’ятався один із перших моїх здобутків і внесків у суспільну справу – заізольована теплотраса після одного з мого сюжетів.

Після того, як я вела Таврійські новини на Херсонському телебаченні на Скіфії, мене відправляють на курси «Інтерньюз України» (є така міжнародна організація, яка проводила тренінги для початківців за методикою ВВС). Вони перевернули мій світ і змінили мене повністю, оскільки ВВС працюють зовсім інакше. На курсах я навчилася вибудовувати сюжет, працювати з різними людьми, оскільки там було завдання командно змонтувати і зняти випуск новин.

Тоді організовувався Новий канал. Я понесла туди свої сюжети, і мене запросили працювати на каналі. То ж я взяла валізку і поїхала в Київ, хоч як не важко було виходити з зони комфорту, звичного життя, ламати себе.

Працювала новинним журналістом, вела програму «Запитайте у лікаря». До речі, я маю медичну освіту, що дуже допомагало у зйомках..

Рада, що змогла в цьому житті визначилася чим я хочу займатися. Мені з цим пощастило».

Як ставитеся до своєї зірковості?

«Ведучий – це не зірка якогось статусу чи величини. Звичайно, бути ведучим дуже почесно, ти на вістрі, але треба зажди пам’ятати, що ти всього лиш представляєш продукт великої команди. Тобі просто довірили і цю довіру потрібно виправдати. Новини і прямий ефір – це твоя безпосередня функція в команді.

Я не люблю зіркового нашарування, рідко буваю на вечірках, і ніколи не звеличую себе. Незалежно від того, хто ти є, треба просто бути людиною, мати певний досвід і свої цінності».

Як побороти страх перед ефіром?

«Звичайно, коли ти соромишся, коли тобі страшно – все виходить не дуже добре. Тому треба взяти себе в руки, опанувати, подумки проговорити, налаштуватися і все зробити якнайкраще.

Треба пам’ятати, що страх і сором – це не назавжди. Це нормально, якщо буває ніяково; буває боляче, коли спілкуєшся з людьми з тяжкою долею; буває по-різному і багато чого. Щоразу ти можеш переживати ці емоції, ніби вперше.

Та треба виконати свою роботу, щоб там не було. Треба вміти піднятися, коли впав, і робити, робити, робити. Це те, як я живу вже 20 років. Інакше не йтимеш по цьому шляху».

Як готуєтесь перед ефіром, налаштовуєтесь емоційно?

«Я пам’ятаю, як на першому ефірі у «Вікна-новини» відчула такий сплеск адреналіну, що в роті пересохло, я навіть не могла правильно назвати своє прізвище. Це відчуття стресу, з яким стикаються всі ведучі. Звичайно, потім звикають до такої дози адреналіну і стресової ситуації. Тому треба адаптуватися і вчасно себе опановувати.

Щоб себе опановувати перед ефіром, важливо, щоб добре працював артикуляційний апарат, над цим треба працювати.

Окрім цього, у прямому ефірі має бути динаміка, темп, щоб тримати слухача, доцільно емоційно розфарбовувати свою мову. Тому перед своїми першими ефірами я підкреслювала важливі слова інтонаційно, ставила відповідні позначки між словами, де треба робити паузу (правильно витримати паузу – це теж важливо); позначала в тексті висхідну і низхідну інтонацію. На важливому слові робила акцент, щоб текст був опуклим, щоб все подавати соковито,– тоді це цікаво, і тоді це дивляться.

Для мене окремим викликом була українська мова. Мені треба було вільно володіти мовою, а не тільки інтонаційно. Зараз пересвідчилася, що мова завжди має значення».

Які тут можна дати дієві поради:

  • гуглимо 100 скоромовок. Обираємо три скоромовки на тиждень, пізніше робимо їх ротацію. Далі ці три скоромовки вимовляємо чітко, повільно, пропрацьовуючи кожен звук. Потім пришвидшуємо вимову. Далі проговорюємо ще швидше. Так відпрацьовуємо кожну скоромовку. Це – класний скіл для публічних виступів і подальшої роботи. Треба не лінуватися, закріплювати те, що виходить. Потім це залишиться за замовчуванням у ваших професійних налаштуваннях;
  • виконуємо інші відомі вправи на вимову й артикуляцію ( як то правильне й чітке виговорювання фраз ври-, рли-, рлу-), ретельно пропрацьовуємо ці та багато інших складових. Ці навички відпрацьовуються в кожного, якщо він це робить;
  • постійно працювати над собою в процесі роботи» (продовження – далі, ред.).

Як вдається втримати емоції, коли хочеться плакати від того, що говориш?

«Так, дійсно, є програми, коли ледве стримуєшся, щоб не дати волю сльозам. Мені доводиться дуже часто тримати себе в руках, бо я дуже емоційна людина.

«Таємниці ДНК» – це дуже сентиментальна, справжня, драматична програма. Тут ще й я сентиментальна. Іноді я ридаю за кадром і просто прошу вирізати моменти, де я плачу. В ток-шоу це простіше, можна поплакати.

Якщо ж говорити про випуски новин, особливо ті, що стосується війни, поранених, людського болю і всіх жахіть, то в новинах немає часу оговтатись. У мене вже був такий тяжкий досвід вести ефіри про розстріли на Майдані. Це коли відчуття – просто за межею. Коли несила, край, доводиться ковтати сльози, – та ти повинен будь-що стриматися. Оскільки й так транслюєш біль, – не можна до цього додавати ще свого болю. Ти просто не маєш на це права.

Коли переповнюють емоції – треба різко зробити собі «підсічку», переключитися. Наприклад, уявити людину, яка тебе розлютила, або якийсь мем, як це роблю я. Насправді, це така вправа – перебити емоційну реакцію на щось інше і відбити емоцію».

Вам доводиться вислуховувати тяжкі історії від людей. Як довго Ви ще проживаєте ці історії і носите емоції в собі?

«Чесно, саме із-за таких моментів професія, враховуючи фіт-бек, токсична для психічного і емоційного здоров’я.

Насправді, бувають ефіри, коли кілька годин після програми ти просто «не в потоці», коли ти просто мовчиш кілька годин і дивишся в одну точку.

Тут конкретних рецептів бути не може. Просто треба зробити те, що дозволить переключитися. Помічна річ – серіали, наприклад британські. Увімкнути і подивитися серію – це така емоційна підсічка – перемкнутися на інше, щоб оговтатися від важкого враження, це допомагає.

Комусь допомагає погуляти з собакою (напевно, мене це чекає після перемоги). Мені допомагає дача, робота з землею. Колись, в юності, я це відкидала, а тепер, коли помічаєш красиву квітку, хочеться, зростити її і в себе на дачі (можливо, це вікове). Люблю садити рослинки і бачити, як іде життя від твоїх рук, коли ти щось виростив.

Також хоббі – це те, що насичує. У кожного воно своє. Я люблю вишивати. До речі, вже вишила дві вишиванки – бісером і гладдю. Нині вишиваю іриси – коли почала оговтуватись від початку війни. Тоді читати було важко… Вишивати – помічне – раджу» (продовження – далі, ред.).

Ростислав Протас, зразковий художній колектив «Юний журналіст» Полтавського ОЦЕВУМу