Геть від Москви або чому Полтаві важливо позбутися імперського минулого у назвах вулиць

Події, що розвернулися після 24 лютого змінили буквально усі аспекти життя українців і звісно, ці зміни не могли не зачепити тему самопізнання та відновлення повної автономії України від будь-яких проявів ворожого впливу. 

Серед них – так звані маркери колишньої імперії, якими пронизані наші міста. Це вулиці та пам’ятники російським (або радянським) діячам культури, військової справи та взагалі Росії як так званого “старшого брата” та “друга” України.

Війна, яка почалася у 2014 році активізувала всеукраїнський процес декомунізації, проте вже повномасштабна війна, що почалася 24 лютого, виявила проблему та потребу у ще глибшому очищенні від російських імперських маркерів на національному рівні.

Російська армія на чолі з Путіним не просто воює заради загарбання української землі, але й проти усього українського в принципі. Мета нашого ворога – комплексно знищити українців, нашу мову, культуру, звичаї та героїв. Тому зараз українці воюють не тільки з Путіним, але й з Пушкіним, Петром I, Катериною ІІ та іншими імперськими “героями”, що нав’язав нам ворог.

Важливо відзначити, що Кремль суттєво прорахувався. Всі ці дії призвели до зворотного ефекту – українське суспільство консолідувалося, а суспільні цінності радикально українізувалися навіть у традиційно російськокультурних регіонах.

Як свідчить недавнє опитування соціологічної групи «Рейтинг» більше 65% українців підтримують перейменування вулиць, пов’язаних з росією чи СРСР.

При цьому, це ж опитування демонструє, що відносна більшість (40%) виступає проти демонтажу пам’ятників, пов’язаних з історією Другої світової війни, тому тут важливо пояснити логіку деяких явищ.

Архітектура пропаганди

Ілюстративним проявом хворої машини пропаганди є події часу Другої світової війни. Після кількамісячних боїв в одному з німецьких міст, де люди вимушені рубати міські парки аби приготувати собі їжу, замість відновлення важливої інфраструктури та допомоги місцевим, війська окупантів будують меморіал.

Меморіал із написом «Вічна слава героям, які загинули в бою з німецько-фашистськими загарбниками за свободу та незалежність Радянського Союзу». Це історія створення меморіалу в берлінському парку Тіргартен, який було офіційно відкрито 11 листопада 1945 року (через 6 місяців після падіння Третього Рейху).

Для його створення, попри і так зруйноване місто, використовували уламки цих самих пошкоджених будинків, а у разі, якщо цього не вистачало, радянські солдати не соромились руйнувати те, що вціліло після запеклих боїв. 

«Специфічні» методи будівництва це не єдине, що варто виокремити у цій історії. Якщо звернути увагу на напис на меморіалі, то можна зробити висновок, що його зміст зовсім не випадковий – він відображає присвяту солдатам, що полягли «за свободу СРСР». 

Проте всі інші події та аспекти Другої світової війни й взагалі перемога людських цінностей нівелюються і вважаються з точки зору цього меморіалу неважливими. Важливо тільки те, що Радянський Союз є переможцем у цій війні, а німці тепер ніби-то підпорядковуються СРСР. 

Іншим важливим аспектом є розташування цього меморіалу, який знаходиться в центральній частині Берліну. Неподалік від нього розташовано будівлю Рейхстагу та Бранденбурзькі ворота, які є символами міста.

Поклоніння катам та людиноненависникам

Приклади російсько-радянської пропаганди та підміни історії на «правильну» є і у Полтаві. І на жаль, ці приклади стоять цілими пам’ятниками, площами та вулиці названими на честь радянських катів, або, як це було прийнято називати раніше – військових кумирів.

Пам’ятник, площа та вулиця Зигіна

Наймасштабнішим з них є пам’ятник, вулиця та площа на честь Олексій Зигіна. Якщо поглянути на його біографію, то ми дізнаємось, що Зигін – це радянський військовий часів Другої світової війни, учасник Першої світової війни, учасник громадянської війни в Росії, генерал-лейтенант та командир декількох армій.

Росіянин за походженням асоціюється у полтавців з визволенням нашого міста. Проте Олексій Зигін не має нічого спільного з Полтавою, окрім місця смерті (с.Кирияківка, Глобинського району, Полтавської області). 

Історичний факт, що Зигін був призначений керівником 4 бригадної армії (тої самої, яка визволила Полтаву від нацистів) у вересні 1943 року і прибув сюди 26 вересня, тоді, коли Полтавщина вже як тиждень була звільнена від німців. І цим звільненням керував наш земляк Григорій Кулик.

Але це не вся правда про людину, якій у Полтаві присвячено вулицю та пам’ятник. Іншим “цікавим” періодом життя військового були саме мирні часи між війнами. Олексій Зигін обіймав посади окружного військового комісара і, як вказують історики, був причетний до придушень численних селянських повстань, в тому числі із застосуванням хімічної зброї.

Ну і так, за аналогією з меморіалом у берлінському парку Тіргартен, згадайте – у якій частині міста знаходиться пам’ятник Зигіну?

Майже 5-кілометрова вулиця Маршала Бірюзова

Ще одним не менш однозначним прикладом імперської мітки у Полтаві є вулиця Маршала Бірюзова. Бірюзов Сергій Семенович – радянський військовий діяч, начальник Генерального штабу Збройних сил СРСР (1963⁣—⁣1964), Маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу і росіянин. Та найголовніше у цьому його зв’язок з Полтавою, який починається і закінчується на тому, що на час оголошення загальної мобілізації 23 червня 1941 року генерал-майор Бірюзов та його 132 стрілецька дивізія дислокувалися на території області.
Тож, хоча й маршал Бірюзов не окутаний міфами про визволителя Полтави, проте чи коректно у часи війни, що триває більше 8 років мати вулицю названу на честь росіянина, що не має нічого спільного з Полтавою?

До речі, раніше майже 5-кілометрова вулиця, якою пролягав шлях на Решетилівку, мала назву Решетилівська – її перейменували на честь маршала Сергія Бірюзова у 1979 році .

Та на жаль це не всі приклади – вулиці Героїв Сталінграда, Миколи Ватутіна, пам’ятник на місці відпочинку Петра I – це лише початок переліку того, що потрібно українізувати у Полтаві.

«Світ ловив мене та не впіймав» або паралелі сьогодення

З початку повномасштабної війни проти Росії, окупанти за попередніми даним Українського культурного фонду знищили понад 350 різних пам’яток та об’єктів культури.

Так, від рук ворога постраждали пам’ятник зокрема Тараса Шевченка у Бородянці, музей Григорія Сковороди на Харківщині та безліч інших культурних і релігійних споруд. 

Конкретно ситуація з руйнацією музею Сковороди стала символічною, адже коли російська ракета влучила у будівлю XVIII століття в якому останні роки свого життя працював Григорій Сковорода, й зруйнувала її майже повністю, пам’ятник поету вижив і залишився майже неушкодженим. 

Це фото стало популярним у соціальних мережах, де українці цитували рядки Григорія Сковороди: «Світ ловив мене, та не впіймав…»

Проте якщо відкинути романтизм цієї історії, то під час окупації українських міст та селищ росіянами можна простежити аналогічні процеси, що описані вище на прикладі радянських солдатів.

Як і у 1945 році, у зруйнованому Берліні, так і на жаль сьогодні в окупованих та напівзруйнованих від російських “визволителей» містах, замість відбудови та відновлення базової інфраструктури, окупанти першим ділом замінюють назви міст, відновлюють пам’ятники Леніну та заявляють про намір встановити черговий монумент «доблесному» російському солдату. 

Саме так ворог зробив у Маріуполі, де замінив та перефарбував стелу з написом “Маріуполь” – українську літеру “і” абияк замінили на російську “и”. Ще одним проявом та спробою знову нав’язати українцям ворожу культуру є відновлення пам’ятників Леніну на тимчасово окупованих територіях, що вже зробили у Генічеську та Новій Каховці.

Спалена мова

А ще в тому ж Маріуполі є Храм Петра Могили, який побудований за підтримки містян та внесений в Книгу рекордів України як будівля, що містить найбільшу петриківський розпис. Проте окрім цього, в ньому була бібліотека, де містились декілька унікальних примірників україномовних видань та багато інших українських книжок.

«В Храмі УПЦ Петра Могили за наводкою та сприянням попів РПЦ в Маріуполі була вилучена та спалена на подвір’ї Храму вся велика бібліотека, зібрана волонтерами та благодійниками» — повідомив радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко.

Як повідомив Андрющенко, зараз окупанти вирішують питання щодо знесення храму Петра Могили або переформатування його за канонами РПЦ.

Тож це ще раз підтверджує попередню тезу – Україна воює не тільки з Путіним, але й з усією російською та радянською
культурою загалом.

Якщо повернутися до простору, що оточує нас з вами, то легко можна віднайти схожі маркери й у Полтаві. Корпусний сад з Монументом Слави, пам’ятники та вулиця присвячені російському поету Пушкіну, пам’ятник на місці відпочинку російського царя Петра I – це лише видима вершина айсберга так званих маркерів імперіалізму.

Чому важливо зносити одні пам’ятники та ставити нові, змінювати назви вулиць, площ та провулків?

Французький соціолог Пʼєр Бурдьйо у своїй праці стверджував, що соціальний порядок є важливою системою сприйняття світу. За його думкою, ієрархія, що лежить в основі вищезгаданого соціального порядку втілюється у фізичному просторі, зокрема через назви вулиць та матеріальні об’єкти у місті. Така ієрархія визначає систему цінностей та говорить людям, що з навколишнього її середовища є важливим, а що є надважливим. 

До прикладу, у Києві в 30-ті роки було підірвано Михайлівський собор через питання цінностей, які представляв собор на противагу тоталітарній радянській машині. Таким чином, радянська влада знищила об’єкт, який транслював одні цінності і згодом планувала збудувати замість собору музей Леніна (який, на щастя, збудували в іншому місці).

Назви вулиць також є важливим показником цінностей суспільства. Якщо повернутися в історію, то чи не в кожному місті України одна з центральних вулиць називалася «Жовтневою» або «Жовтневої революції» (маркер радянської ідеології). Проте згодом через певні історично важливі події як, наприклад проголошення незалежності України, назви центральних вулиць змінювались і стали називатися майданами «Незалежності», площами «Свободи» і так далі.

Таким чином у суспільстві змінюється система цінностей та соціального порядку – одні цінності змінюють інші, транслюючи те, що важливо саме зараз. Аналогічно, назви вулиць були зовсім іншими, наприклад, в часи німецької окупації, коли більшість вулиць називали на честь центральної фігури німецької ідеології Адольфа Гітлера.

Підсумовуючи свою теорію, соціолог Пʼєр Бурдьйо казав: коли ми говоримо про фізичний простір  і його організацію, повинні пам’ятати, що йдеться про непомітне символічне насильство, адже саме так людям нав’язується певна думка, певні погляди та сенси. Тож, фактично фізичний простір міста програмує людину на те, як сприймати що є нормальним, що є ненормальним та неправильним і навпаки.

Що з дерусифікацією та десовєтізацією у Полтаві зараз?

Після революції Гідності і, як результат першої хвилі декомунізації, у Полтаві офіційно було перейменовано більше 100 вулиць. Але досить велика частка вулиць по суті лишилися зі старими назвами, оновившись лише на папері. 

Законодавство України говорить, що назви об’єктів топоніміки населених пунктів мають бути державною мовою. Згідно з цим, полтавська міська влада мала перейменувати топоніми з російськими назвами ще у 2019 році (відповідно до ст. 41 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»). 

Проте міська влада цього не зробила, тому в Полтаві й досі залишються: вулиці з назвами «Уютна», «Опитна» або «Янтарна» та  провулки «Бумажний», «Рельсовий» і так далі. Так само відповідальністю місцевої влади є і контроль за фактичним перейменуванням вулиць. Для цього Управління житлово-комунального господарства мало б здійснити контроль, демонтаж та заміну старих назв на нові. 

Як зазначає інший французький соціолог Анрі Лефевр, важливу роль у побудові соціально порядку, ієрархії та системи цінностей в просторі є й так звані «архітектори» міста, функцію яких виконує зокрема й влада. 

Полтавський міський голова раніше заявляв, що проти процесу дерусифікації Полтави зараз і пропонував дочекатися закінчення воєнного стану в країні. Проте пізніше, думка влади все-таки змінилась і 3-го червня відбулося перше засідання комісії, яка займатиметься питаннями дерусифікації топонімів і пам’яток. 

З цікавого: головою комісії є перший заступник міського голови Валерій Пархоменко, який рік тому у відеозверненні з нагоди Дня Перемоги розповідав про “українських нацистів”, які разом з німецькими солдатами палили і стріляли людей.

Попередньо, комісія отримала список зі 195 вулиць і провулків, які пов’язані з царськими, радянськими, російськими чи білоруськими діячами та подіями або просто містять русизми чи помилки у назвах. Ці топоніми розділили на декілька груп:

  • Назви, які містять русизми і помилки.

Таких у Полтавській громаді нарахували 58, з них 38 — у самій Полтаві. Це зокрема, провулки Амбарний, Бумажний, Ломаний, Луговий, Градижський, вулиці Виставочна, Лазурна, Кузнечна тощо.

  • Назви російських чи білоруських топонімів.

Наприклад, провулки Вигодський, Брестський, Московський, Саратовський, вулиці Коломенська, Челябінська.

  • Назви царських, радянських і російських військових діячів, героїв війн, політиків чи визначних подій.

В цій групі, попередньо, 57 топонімів. Серед них вул. 9 січня, Балакіна, Баленка, Бестужева, Ватутіна, Гагаріна, Генерала Духова, Маршала Бірюзова, Олега Кошового, 23 вересня, Лялі Убийвовк, Героїв Сталінграда.

  • Назви російських діячів культури та науки.

Одна з чи не найбільш суперечливих груп. Таких топонімів у громаді знайшли 52. Наприклад, пров. Белінського, вул. Вільямса, пров. Грішина, пров. Гашена, вул. Герцена, пров. Глінки, вул. Гончарова, вул. Горького, вул. Грибоєдова, вул. Добролюбова, вул. Докучаєва, вул. Лєрмонтова, вул. Лідова, вул. Лобачевського, вул. Ломоносова, вул. Маяковського, вул. Мєндєлєєва, вул. Вавілова, вул. Мічуріна, вул. Толстого, вул. Чайковського.

  • Назви вулиць, які треба анулювати.

Це стосується тих топонімів, які фактично вони відсутні на місцевості і топографічних картах, або на них дуже мало об’єктів нерухомості.

Проте як і у 2016 році, так і зараз є це стосується здебільшого назв вулиць та провулків. Доля дерусифікації ж культурних пам’яток – поки невідома. 

З огляду на те, наскільки важливим з точки зору соціології та загалом українського майбутнього є цей процес, є надважливим зробити цей процес максимально різностороннім, долучаючи у процес громаду та правильних експертів без розповідей про «українських нацистів». 

Саме тому процес перейменування важливо вивчити та контролювати, аби уникнути помилок та упущень з боку влади, яка частково є «архітектором міста», а значить й історії.

Як процес дерусифікації та перейменування вулиць або зміни культурних пам’яток відбувається в інших країнах?

Про те, чому литовці не святкують 9 травня можна судити зі шляху країни після німецької окупації. Перші 10 років країна прожила у режимі Радянського союзу, розповідає експерт Центру дослідження геноциду та опору Крістіна Бурінскайте в інтерв’ю «Радіо Свобода». В школах викладали російську й активно розповідали про «героїчні подвиги» Червоної (радянської) армії.

Проте самі ж литовці були не в захваті від такої політики, так само як й від святкування 9 травня як дня Перемоги – литовці вважали, що попри звільнення від нацистів радянські солдати «забули» вийти з Литви та згадували занадто високу ціну такої перемоги.

Тому як і в інших державах Євросоюзу – 8 травня литовці вшановують загиблих у Другій світовій війні. А з відновленням Незалежності у Литві розпочався процес декомунізації: вулицям, площам, цілим населеним пунктам почали повертати історичні назви або ж називати їх на честь литовських національних героїв та діячів науки, культури, мистецтва.

Деякі регіони, назви яких мали російський слід, повертали до історичних або релігійних назв. Так, від Леніна Литва позбавилась ще у 1989 році, після перейменування проспекту названого на честь «вождя» на проспект Гедемінаса (Великий литовський князь).

Юрій ДРОГА